Цілу ніч мені маячіла земля. Руде глинище, масне й густе, грудками й дерном вивернуте назовні, ніби я руками видерла з нього ті грудки й зеленкувато-вогкий трав'янистий покрив. Долоні мої зболіли й нили, пальці терпко чіплялися до всього, чого я торкалась, і після того грудкуватого глинища руки були шорсткі й намозолені. А я ж не руками видирала з землі грудки, а гострою лопатою різала ґрунт, глина піддавалась, відколювалась, відділялась від основи шматками, що повністю відтворювали форму й розмір лопати і лягали горбато переді мною.
Робота справляла мені приємність. Таку дивну й болючу приємність, якої я ще не зазнавала ніколи в житті. Нічого не встигала думати, копаючи землю, і не було ніяких відчуттів, окрім цієї жорстокої приємності. Траплялися під лопатою струхлявілі й м'які, розсипчасті корені, а також коріння уперте, в'язке, воно починалося не знати де, стовбури дерев і крони дерев давно вже померли й перегнили, а коріння ще повзло у землі, потрапляло під лопату і давно скреготіло під її гострим лезом. Худенькі молоді яблуні випростували також десь там у глибині своє живе коріння — випростували доти, доки не відчували ще звіддалік болючого дотику моєї лопати, а, відчувши, підібрали, підтягли коріння під самий стовбур, як людина затискає у кулак пальці, несподівано торкнувшись чогось пекучого. Тоненькі яблуні боялись за своє життя. Земля не боялась. Вона піддавалась мені й піддавалась, ніби зовсім не боронячись, але водночас вибирала з мене мою силу разом з моїми нервами й думками.
Ані трохи не хотіла я цієї землі. Земля, яка б не була, разила мене, бо не викликала в уяві нічого, крім викопаної насвіжо, готової прийняти труну могили. Так, так, звичайно, я знаю: земля — хліб; земля — життя; земля — годувальниця; земля — багатство, і скарби, і глибинні джерела, і зелені трави, і любов, але також і могила. Що ж могла порадити з собою, коли з усіх якостей — якщо можна так сказати — мені бачилась тільки та одна. Я боялася землі. Грози і землі боялася від дитинства. Гроза одного разу наздогнала мене у лісі, таки справді наздогнала, бо я тікала від чорно-синьої хмари, на тлі котрої фіолетовими стали сосни і посірів золотавий пісок, а трава притулилася до землі, неначе та могла дати рятунок. Двоє хлопчаків тягли мене за собою, мало не вивертаючи мені рук, а я вже не мала сили бігти, падала, як трава, тулилася до землі, а земля була холодна, байдужа, відштовхувала мене, відпихала, я натикалась на кущі, на дерева, але ніщо з того не могло бути захистом, усе спиналося, наїжене, вороже, хлопчаки відтягали мене від дерев. Рятуйте, хто в Бога вірує! — кричала я, вимовляючи слова, котрих досі ніколи не говорила, а не знаю, чи й чула— вони вродилися в мені разом зі страхом, може, вони й жили в мені завжди, раніше від мене з'явившись на світ тільки для того, щоб опинитися в мені і видертися назовні разом із моїм страхом перед грозою. Рятуйте, люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує, — кричала я, поняття не маючи, що значить — люди добрі, і Бог, і віра>— чи існують вони, — я кричала, а хлопці то брали мене по черзі на плечі й несли, майже не йдучи вперед, а ніби все кружляючи на тому самому місці, до котрого врешті добралась чорно-синя хмара і разила, і разила громом і блиском, і вихлюпувалася холодним різким дощем, — то тягли мене за собою майже волочачи по землі, а земля дряпала й ранила, зовсім не пропонуючи рятунку. Рятуйте, хто в Бога вірує, — кричала я й не чула свого крику, а хлопці чули, і, видно, той розпачливий крик був для них ще прикріший і жахніший од самої грози, бо вони раптом спинилися й били, як уміють це робити тільки роз'юшені злістю й страхом дванадцятирічні хлопчаки: не кричи, не кричи, не кричи ти, примовляли вони, а я навіть не пручалась, по їхніх обличчях стікав дощ, хлопці лупцювали уперте п'ятилітнє дівчисько, котре невпинно й охляло голосило: рятуйте, люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! — намагаючись перекричати грозу і страх, а також біль і образу.
Місто могло порятувати від усього. Досить було пірнути у вулицю — і звідусіль мене обступали затишок і захист, котрий ніщо не могло просвердлити, туди ніяк не міг втиснутися страх, бо що могло подіятися в місті з дитиною? Я не розпитуючи могла знайти в місті потрібний напрямок. Досить же було відірватись від нього, від непорушної й розумної логіки вулиць, від гармонії чітких ліній площ і провулків, досить було опинитись поза межами міста — і всі дороги губились, я втрачала не тільки почуття простору, а й розуміння напрямку, усе йшло довкола мене коловоротом, павутиною обплутувало, і я навіть у часі вже не орієнтувалась. У місті я знала, котра година, без годинника. Рух транспорту, тінь над будинком, колір дахів, зблиск сонця на трамвайних рейках — чи не служить це все орієнтиром для визначення часу?
Світанок, сутінки й темрява у місті легкі, спокійні, перехід від галасливого дня до нічної тиші не мучить, і не разить, і не лякає — поза містом цей перехід надто різкий, від нього родиться бентежний страх, такий непереможний сум родиться, що хоч качайся в траві і криком кричи, коли заходить сонце, коли падає сонце в сутінки, і стає тихо, наче в колодязі, де висохла вода, тоді хтозна про що починаєш думати, тоді розчиняєшся і зникаєш, немає твоєї волі й нема твого "я", існують лише безконечність і сутінки, від котрих тебе ніщо не може захистити, бо не можеш опертися об міцний мур міста.
Сірі, добрі, вогкі світанки, і такі ж вечори — можна тоді пестити долонями спини будинків, і ти в безпеці, над тобою простерті руки міста, воно з тобою, під тобою, при тобі, ти й воно — нерозлучні, воно без тебе — ніщо, бо без тебе в ньому не буде руху, а ти без нього не матимеш притулку й захисту.
Земля може обійтись без тебе. Вона собі спокійно обростатиме зеленим без тебе чи з тобою, вона нестиме на собі ріки і здійматиме вгору трикутники гір — вона так само буде масна, чорна, сіра, жовта або зелена — з тобою чи без тебе. Місто ж без людей вмирає відразу, і тому робить усе, щоб уберегти людину і притягнути її до себе. Земля самостійна, вона про людину не дбає, хіба що ти сам витягнеш з неї — навіть помимо її волі не раз — те, чого запрагнеш. Земля байдужа, мов гроза, від землі і її самостійності нема порятунку ніде, як тільки у місті.