— Що ж вас так тішить?
— Нове життя твориться!
— Як там твориться воно! Коли воно розлазиться,— а, Господи! — сердито обзивається мама.
— Ото саме й твориться! Зараз люд злидніє. А пройде ще трохи. Ось побачите: стануть всі старцями, голими, звірами! Земля тоді вкриється ревом, звіриним ревом!
— І ви радієте з того? — запитую я.
— Радію, голубчику! Ви ж подумайте. Ми всі пнемось створити нове життя! Та як ми створимо його, коли цупко тримаємось за кожну дрібницю. У того штанці старенькі, в тої стрічка, очіпок. А треба, щоб нічого старого не зоставалось. Щоб людина зовсім була дика й гола.
— Що ж вона робитиме, така дика людина?
— Авжеж, авжеж! Побігає вона по полях диких, по лісах, нажереться падла, гадючини, тоді, може, порозумнішає й зуміє краще збудувати собі життя. Я ось сам. Що біднішаю, то веселішаю! Йду я собі легко, радісно. Знаю, як земля парує, як билина росте, й радію... Радію жити...
Він вийняв люльку, поплямкав і пішов од нас. На прощання сказав:
— Ось попробуйте, дорогий товаришу, порвати з усім! Тоді взнаєте, як то легко стане. Першому ранкові ви всміхнетесь по-дитячому.
— Не знаю, як це можна зробити.
— Хе, як зробити! На сьогодні життя — це велика скорботна книга наша. Треба в ньому знайти радість, бо вдруге не будете жити, бо вдруге не взнаєте радості.
— Та хіба в дикунстві ото радість?
— Тільки через звіра чоловік знову стане освячений.
Небо налилося морозом. Воно все в маленьких іскрястих коралях. Гострі промені посплітались і заволокли глибінь у золоту сітку.
Ліс уже зовсім оголився. Тонкі дубчики заплели мереживом далечінь. Вони як полохливі дівчата, що засоромлено збираються лізти в воду.
Я п'ю ніч цю, гостру й колючу, і моє серце наповнюється краплинами вогнів і тихою любов'ю до землі.
Я сиджу на пасіці коло катраги й бачу, як полохливо тремтять сині вогні зірок, і чую їх шелест.
Тоді вгадую давні дорогі слова з Уівуа Впагаії:
"Хіба мій Бог— не вічний марнотратник часу? Він кидає зірки й планети у вихор безкінечних змін. На потік видимий він пускає паперові човники віків, навантажені його фантазіями".
Мені стає легко, мов крізь душу пройшла вся прозорінь морозяного неба.
Я тихо кажу в isva ВЬагаІі:
"Любий друже! Сьогодні в морозі замерзають краплини моєї крові й муки мої у маленькі краплини вогнів, у вогняні тумани. Морозяне небо наповнює мене холодною радістю.
Дух мій іде на гори. Благословляю найтихший шелест пожовклого листу на березі.
Чому ти мовчиш? Я щодня з замиранням серця чекаю відповіді твоєї... Та тепер я знаю.
Мій шлях стелеться тільки назустріч тобі.
Сьогодні пісня моя ллється разом з криком мого народу. Нехай кричить: за його прекрасні землі — тисячолітні муки йому!
Тоді він буде молодий та щасливий. І я цілую ці прийдешні молоді ранки його, вклоняюся його страдницькій путі в далечінь ".
З тихим шелестом одходить ніч. А на ранок до пасіки прилетів якийсь дивний птах і сів на молодого дуба. В ту ж пору пробіг вітрець, зашелестіло гілля, на річці гуси прокричали злякано.
В моїм серці пройшла тривога й радість. Я тихо запитую: невже це справді людові моєму вісник смерті? А коли заплющую очі, бачу: це тихо йде блакитний, голубиний день.
Ніби темними східцями встає він над лісами в небо, і хода йому легка, як льот дужої птиці.
Щодалі — синіє ранок, сивими кучерями прискає десь у заграві перший промінь.
Тоді яри й ліси наливаються молодими радощами. Новий день.
Я стою мовчазний, нерухомий і вслухаюся в нього. XIX
Звечора гуділи довгим зажуреним співом ліси. А на ранок випав сніг. Пухкими бавовняними шапками вкрилися землі. На темних, густих хмарах, обперезаних червоною каймою, молоділи ліси. Чутно було з лісу бадьоре цюкання дерев. Уперше за всю цю пору з лісу вийшов Харитон, червоний, захеканий, з сокирою на плечі, але бадьорий.
— Що ти тут робиш?
— Ліс рубаю. Будемо знову будуватись. Мені тут сидіти, мені дбати за землі. Виллю тут нові оселі, на долині хмелю розведу.
— Ну й що?
— Десять тисяч прибутку щороку. Ти розумієш? Треба вміти по-новому жити. Я тоді начхать хотів на всіх! Обгороджусь, брате, поставлю високого тина навкруги. Нема мені тоді ні до кого діла!
Я тисну йому руку й відходжу. Брат іде слідом за мною.
— Ти на мене гніваєшся?
— За що?
— За все, що я вдіяв тут?
— Треба вміти прощати людям!
Він полохливо блимає віями. Очі йому рясняться. Він раптом кидається мені на груди й цілує:
— Цього вже ніколи в світі не буде, слухай, брате!
Я мовчу. За хвилину одходжу, а він ще довго дивиться услід мені винуватими очима.
XX
Мама надвечір кудись збирається. Вона вийняла із скрині все, що зберегла на вмируще, одяглася, причепурилась. Очі їй дивились зосередковано й тихо
— Куди ви, мамо? — питаю.
— Пора вже збиратись.
— Куди, мамо?
— Піду, сину, землями; буду ходити поміж людей, годі мені тут сидіти!
— Що з вами сталося, мамо?
— А що ж сталось? Землі он кличуть! Чуєш?
— Земля порохнею сипле,— кажу я.
— Е, ні, сину, кличуть. Я піду, як собі знаєте.
Мама виходить із пасіки з високою палицею, з тихим святковим обличчям. Я проводжу її.
— То це ви навіки, мамо? Навіки розлучаємось?
— Може, й навіки, сину!
— Навіщо ми тут зустрілись, мамо? Невже ніколи не зустрінемось, не побачимось більше?
— Моє серце, сину, за муки мої розіллється на землі: як впізнаєш, то знатимеш, що то голос твоєї матері.
Вона вклонилась леваді й тоді пішла повагом по підгір'ю. Я кажу їй тихо:
— Мамо, невже це все? Невже ми тільки блискавки, тільки випадкові перехожі на цій землі?
Вона дивиться на мене глибоким пронизливим поглядом.
— Мамо, підемо разом. Я припаду до вашої порваної спідниці, й підемо разом.
— Ні, тобі тут зоставатись! — твердо, але тихо каже мама. На горі ми прощаємось. У мами впала одна сльоза, та вона
швидко зігнала її й пішла далі. Навкруги біліли пухкі шапки снігів, котився самітньо жовтий лист.
З лісу вийшов золотавий лис, перебіг на долину, зирнув на мене й зник.
На золотім тлі вечора мама йшла легкою, молодечою ходою. Швидко вона потонула в тумані. Тоді тумани заклубились, поп'ялися в ковтуни й посунули вгору. Мою душу обняла глибока радість.
Поблизу шелестіло стиха замерзле гілля. Ніби дзвонили замерзлі крапки та рясні інії.