— Хіба ви не глинські? — запитує Мальва.
— Є і глинські. Ось я глинський, — каже машиніст. — Після пенсії побудувався тут, на Бузі, підробляв на станції. Діда Морозенка чула?
— Це ви батько того Морозенка? Героя фінської?
— Того самого… За те і на шибеницю мене… Розміщайся, чого ж ти стоїш, наче в гості прийшла.
— А це хто?
— А це ось товариш Галочка, — показав на помираючого на нижніх нарах. — Теж глинський. Харитон Гапочка.
— А за віщо ж товариша Гапочку?
— Приймача знайшли. Не здав приймача. Приймач з батарейками, Москву брав. От вони його й розгамселили, бідного Харитона Гапочку. Царського поштмейстера. А то молодь, — показав на нари. — П'ятеро нас тут. Ти шоста.
Мальва підійшла до Гапочки, схилилась над ним, зашепотіла:
— Товаришу Гапочко! Товаришу Гапочко! Це я, Мальва Кожушна. Ви чуєте мене? Мальва Кожушна. Пригадуєте мої листи з Костроми? Тоді ще, давно… Хіба забули? Товаришу Гапочко!..
Гапочка розплющив очі, тупо дивився на Мальву.
— Не знаю… Не бачив тебе. Я нікого не знаю. Яка Кожушна? Яка Мальва? Багато вас. А я нікого не знаю. Я царський поштмейстер… Харитон Гапочка…
А Валігуров сказав тої ночі в райкомі, що товариша Гапочку вони залишають тут. На допоміжних ролях… Безпартійний… Одного року затаврований публічно в районній газеті як царський чиновник… Тепер же… З сутінків дивляться на неї холодні очиці.
Та ось вони впізнають Мальву, людніють, спалахують іскорками, щось промовляють до неї. Квола рука показує Мальві: підступи ближче. Гапочка посувається, звільняє місце, щоб вона могла присісти. Тихо шепочуть уста:
— Так, так, це я, Харитон Гапочка. А ти справді Мальва Кожушна? Ота сама, що писала колись із Костроми?
— А хіба ж є яка друга?
— Ага, ага. Та сама. Вавилонська. Гарно ти колись писала про Кострому. Невже і туди дійдуть ці гаспиди? Я що? Мені вже байдуже. А ти ж іще молода. Зовсім молода. Саме жити… Саме б будувати Зелені Млини… Це вони тебе — Зелені Млини — виправили сюди, на смерть?
— Ні. Я сама прийшла…
— Сама?
— Так сталося. Хотіли забрати сина, то я сама…
— Відважна ти… Я б сам не прийшов. До кого? До кого, Мальво? До вбивць? До вандалів оцих?
— Я мати, товаришу Гапочко. Мати…
— Бач, що з мене зробили…
— Бачу…
— Нагнися сюди. Хочу спитати тебе…
Нагнулась. Жар пашів з нього.
— Ти знала Максима Теслю?
— Знала. Як же не знати. І дружину знала. Іванну Іванівну.
— Кажуть, що він тут. В районі. Може, навіть у Глинську.
— Тесля?
— Тесля. Максим Сакович. З Білого Лебедина. Останній його лист я читав давненько вже…
"Або ж Харитон Гапочка складає твої листи для історії, або ж ти мовчиш. А тут, брат, нагадали про себе голодні коні. Йдуть і йдуть через Глинськ… А куди? На Шаргород, на Літин, наче там чекають на них. Ніхто їх не зупиняє, нікому вони не потрібні, потім доведеться звільняти від них дороги…
А ще діти… Щоранку, йдучи на роботу, бачу, як вони тягнуться до школи, бачу їхні пригаслі очі, і так мені боляче за них, наче то я одібрав у них цю весну, якої вже їм ніхто не поверне. Я запровадив для них у школах гарячі сніданки й гарячі обіди, але ж запаси виходять, подекуди вже закінчились зовсім, то послав Мальву у Харків до товариша Чубаря, він обіцяв кілька вагонів сої на насіння, от я і чекаю цих вагонів з дня на день. Ніякої сої, звичайно, сіяти тут я не збираюсь, яка там соя і яке насіння, коли мова йде про дітей. Зрушу на крупорушках і роздам дітям, а тоді вже хай що хочуть роблять зі мною. Одна вчителька оце прописала мені листа з Овечого: "Приїдьте подивіться, у нашій школі вчителі з'їдають дітське м'ясо". Поїхав я туди, розібрався, голова колгоспу виявився там великим законником, на дітей якусь там дещицю м'яса виписує, а для учителів ані грамочки, так наче вони можуть жити за Божим духом. Де ж тут втримаєшся від м'яса, навіть якщо воно й "дітське", для дітей тобто. Тепер там два казани: один для дітей, другий — для вчителів, і так я завів у всіх школах, так що зваж, Максиме, на цей мій урок, бо що може бути вище за вчителя.
Пишу тобі в полі, у тракторній будці Даринки Соколюк, вона тебе ось вітає, пам'ятає тебе, сіємо, сіємо буряки…"
"Дядьку Климе! Тато поїхали за насінням на Поволжя, вже давненько як поїхали, не можуть там дістати вагона, сидять у степу на якшсь станції, ще тут з нашими двома: з дядьком Яковом Підковою та тіткою Христею Вербицькою, може, й ви чули про таку нашу ланкову, у газетах були її портрети? Тато мені казали про вас, про Глинськ, про вашу комуну, от я вам і пишу, бо станція та ще далеко за Волгою, і паровози туди ходять рідко, то вони хтозна–коли й приїдуть, а тут їх чекають не дочекаються, бо й сіяти вже пора. Мама присилає мені хліб з Краматорська, печений, інколи білий, добрий–добрий такий. Я сама не їм, несу до школи, віддаю Ксенії Хомівні, нашій вчительці, вона ділить його між нами, всім порівно. Нам варять у школі двічі на день — вранці й в обід, і смачно так варять, що я наїдаюся. Колгосп кожного тижня ріже для нас волика. Ото тато будуть сердитись, як приїдуть. А у вас хіба нема старих воликів? Вони гарні, якщо їх довго–довго варити. Зі мною живе Марися — Христі Вербицької, мені добре з нею, то вона також вас вітає. Галька".
"Здрастуй, Климе!
Повернувся з Поволжя з насінням. Сію… Тепер пригадуєш наші безсонні комунівські ночі, наші тривоги? Легко все ламати, та не легко будувати. Виявляється, маємо пройти і через це, щоб знати ціну землі й ціну хліба. На Поволжі повно наших людей, іще з тих давніх переселенців. Цілі українські поселення. Хліба там насипом, але дістати вагона — більша проблема, ніж сам хліб. Не знаю, що там тобі Галька писала, а ось Христя Вербицька тебе вітає, ми з нею… дружили іще з дитинства. Христя — чудо! Я ніколи ще не почував себе таким щасливим. Ось яке учворив твій маленький Тесля! Ге? Тепер я вірю, що всіма нами ніхто так мудро не править, як саме життя. Максим".
Гапочка помер тихо, без конвульсій і лементу, так, напевне, вмирають великі поштмейстери. Мальва ж найбільше дивувалася з його пам'яті на людські листи. По них він вибудовував собі свій власний світ, з якого пішов так спокійно.
— І знову нас п'ятеро… — озвався машиніст.