— Пльохо. Где он? — запитав Ріхтер у Пані.
— Хто? Микола? Звідки ж я знаю?
— Снайпер! — зробив дивний наголос Ріхтер на останньому складі. — Десятий! Він підняв гвинтівку з якимось пристроєм на ній (оптичним прицілом). — Вот єго вінтовка. Да, его?
Паня розвела руками. Ріхтер поцікавився, чи її чоловік комуніст. Паня сказала, що він був кондуктором на поїздах, а про те, що він комуніст — вона не знає. Він такий заклятий, що не говорив їй про це.
— А сама вона — комуністка? — запитав Ріхтер через перекладача.
— Я?.. Через цей сад… — показала Паня.
І тут Шварц зробив рішучий стрибок на дерев'янці. Він сказав Ріхтеру по–німецьки, що сад був завеликий, і через це Паню не прийняли до партії, а сад усуспільнили. Він, Шварц, ховав її матір, тому знає деякі подробиці.
Коли німці вибралися з саду, Чорновух напав спершу на Киндзю, тоді на Паню.
— Дурень ти, Киндзьо, останній дурень! Що тобі до того — Журба це чи не Журба? Сам бачу, що не Журба. Але ж схожий. Хоче, щоб був наш — на тобі нашого. Де його взяти того десятого, де? Може, він у руду провалився, може, якраз отой десятий і є наш, ріднесенький, десь досі снідає собі дома, а вони: ні! ні! ні! Рахуби на вас нема, які ви темні люди. Тут село на волосинці, — що йому варто, отому Ріхтеру, за того десятого знищити усіх нас до ноги, спалити Зелені Млини, зрівняти з землею? Ні, добра б вам не було! Лемки! Збрехати навіть не вміє якомусь паршивому німцеві. І вона ще тут виставила шийку перед оберстом! Кондукторша! А може, отой десятий якраз і є твій Рак? Мовчиш тепер? Ге?
— Дядьку, не кричіть перед мертвими…
— Їм уже однаково, викричались. Бились, як леви. Сімнадцять супостатів на смерть і дві машини поранених. Яка страшна ніч. А Ріхтер — не дурень. Тут точно не обійшлося без нашого. Без нашого їх тут не скинули б. Хто знає в Москві про ці хутори, про криниці, про зарості? Думати треба, Киндзьо, оцим млинком думати — (показав на голову). — Ворог хитрий, а ми за нього ще хитріші. Бо так нас і кури загребуть. Подивись, які хлопці! А всі лежать. Одна малесенька помилка — і кінець. А десь матері, жінки, діти чекатимуть тепер… Ох–хо–хо!
— Тихо! — закляк нараз Киндзя. — Ви чуєте?
— Гарчать мотоцикли…
— Ні, ні… — Киндзя звик дослухатися до свого млина, у гемонстві паровика вмів відтіняти найтонші звуки. Так його слух одразу вихопив щось з гуркоту мотоциклів, що віддалялись. — Наче хтось закричав на ставу.
— Може, хто з них? — озирнулась Паня на вбитих.
— Тут усе… — зняв кашкета Чорновух. Зняв і Киндзя.
Стояли всі троє, вслухались. М'яко опадав лист з горіхів.
— Могло видатись… — мовив Киндзя.
— Могло. Після такої ночі… Поховаємо їх тут, на горі. На сонці. Так, Киндзьо? Не скидати ж їх у криницю, як наказано.
— Якісь документи при них були?
— Нічого. Радіо і чистий папір. Кілька тоненьких брошурок про кооперацію.
— При чому тут кооперація? Яка тут її роль?
— А ти мене спитай… Либонь, котрийсь із них петрав у тому ділі.
— Може, лавошник?
— Гелій Микитович?
— Який парашут витримає нашого Гелія Микитовича?
— І то правда. Для нього й два парашути мало.
— А війна їсть вагу… — сказав Киндзя.
— Клади парашути, Киндзьо, на воза, а ми з Панею виберемо для хлопців місце. — До Пані: — Твій був сад, ти й місце підшукай гарне. Ходім, Паню.
Коли відійшли, Чорновух зашепотів скоромовкою:
— Дідько його знає, вірити Киндзі чи не вірити? Десятий чи не в монаху сидить…
— Коли мене везли сюди… — зупинилась Паня, — там начебто хтось кахикнув… Мене всю аж у жар кинуло. Ану ж почули б німці…
— Вони в касках. Глухі. Не зупиняйся. Йди собі, як ідеш. Я теж зачув, коли їхав сюди з Киндзею. Стогін зачув. Ще Киндзя питає: "Ти нічого не чув, Хомцю?" — "Ні, нічого…" — "То й добре. То почулось мені". А мені не почулось… Стогін…
— То Микола… Я відчула, що він тут. Іще звечора відчула. Ну така тяж на душі. А тут іще "скрипаль" до хати. Подумала собі: це моє горе прийшло…
— Який скрипаль? Сильвестр?
— Та ні, той, їхній. Злий Іоахім…
— Не прийде більше… Іще ввечері його на смерть… Снайпер. То як з Киндзею? Признатись, чи хай везе парашути до клубу?.. Ну, осьдечки гарне місце. Під цією грушею. Це спасівчанка?
— Це — красна панянка…
— Я питаю, як з Киндзею? Не хотілося б, щоб він знав про монаха…
— А чому, дядьку?
— У Киндзі млин…
— То що?..
— Видасть твого Миколу, чи хто там… І вже матиме млин. Я цей млинарський дух наскрізь чую. А дзуськи йому! Нехай везе парашути! Так?
Пані стало страшно від цих розмов, страшно за Киндзю. Чи вже ж Аристид встиг зробитись отаким? За який місяць. Сказала: "Нехай везе…"
— Ходім. Голову як тримаєш? Ти п'ятисотенниця…
Киндзя вже вклав парашути. Хотів забрати й Паню, та Чорновух і тут зметикував. Страшно йому одному залишатися з мертвими. Киндзя щоб не барився, а повертався мерщій з людьми та з інструментом, бо місце вибрали високе, сухе, а могилу треба викопати велику. А ще застеріг Киндзю про парашути.
— Десять є — десять і здай. Бо німці, чуєш, люди точні. Вони полічать… А шовк гарний, хустки були б вічні. Ге, Паню?
"І це вони на такій павутині спускались", — подумала Паня. Киндзя допитливо зиркнув на Паню, поїхав. Його візок задеренчав з гори й затих біля ставу. Чи не заїхав до ставу поїти коня. Саме так. Почувся посвист, то Киндзя поїть коня. А тут гайнув вітерець, прокинулись чуби у траві, таке враження у Пані, що зараз ці повстають і запитають у Пані: "А де ж подівся Микола?" Киндзя все не виїздить та не виїздить на греблю, наче заповзявся продовжити й далі ті Панині муки. Вже й у Хоми терпець увірвався.
— Що з ним? От гад, здогадався…
Збігають стежкою вниз, тоді біжать понад ставом і бачать візок у заїзді, де поять коней, на греблі стоять чоботи, лежить одежа, а Киндзя у спідніх поліз до монаха. Доки Чорновух роззувся, Паня у платті вже була там. Кінь сам вийшов на греблю й зупинився біля чобіт. Став як на чатах…
— Хто? — запитав Чорновух з греблі. Він згадав, що не вміє плавати, то так і стояв там без чобіт. До Пані: — Твій?..
— Лель Лелькович…
— Живий?
— Наче живий…
Вибрали його, поклали на голубий шовк, а прикрили чи не його парашутом. Шовк увесь у череді й череда була на гімнастерці. На поясі був ніж, яким ріжуть стропила, то Чорновух вийняв ножа з ножен, пожбурив у став, все ж менше доказів. Паня розплакалась, Чорновух цикнув на неї: "Прокляті лемки, те й роблять усе життя, що плачуть. А чи ти бачила, щоб німці плакали?" Паня згадала про білі черешні, на які полюбляв приходити Лель Лелькович, коли її кондуктор (тоді ще не головний) ішов у черговий рейс на товарняках. А товарняки ходять далеко, за тридев'ять земель, скільки–бо разів черешні починались і відходили без Миколи…