Смеркає, люди повертаються з поля, і кожне щось несе на спині: хто пророслого житнього снопа — від нього далеко пахне цвіллю; хто кошичок буряюв, притрушених гичкою на той випадок, якби німець перестрів, мовляв, гичку для корівки несу, хоч із тих буряюв потім виганяється самогон, або, як його називають німці, шнапс, смердючіший за все найсмердючіше — від німця, який скуштує його, потім тхне сивухою, і вже видає той німець не таким чистим аршцем; хто несе клумачок прядив'яний, вже й бозна з чим, мо', з патронами, знайденими в окопах (також гарна річ, я вам скажу, коли є до них дещо істотніше, ну хоча б наша трьохліншка зразка 1896 року), а ось ця бабуся вавилонська, зігнувшись у три погибелі, ледве тягне в'язку хмизу, назбирала по галузочці над Чебрецем, перев'язала сірим рушником і мете за собою слід. Іти під гору, то бабуся зупинилась, зміряла крутизну, кляне чужинщв: "А добра б вам не було! Щоб вас палили живцем на цьому хмизові!" І мете далі, на гору, де стоїть її обшарпана халупа. Лише по оселі я впізнаю Отченашку. Беру в'язку — ото, нівроку собі! — несу до хати, вона спочатку чалапає поруч, шурхотить спідницями, їх на ній кілька — одна поверх другої, а тоді забігає вперед, зазирає в обличчя.
— А ти ж чий? Чи не Валахів льотчик, бува?
— Валахів.
— Розбило їх під час фронту. У них штаб стояв, то німець — по тому штабу. Одна піч стоїть. А вони подалися на схід. Погнали вавилонську худобу. Вони й Лук'янцьо з ними. А тебе, соколику, збили, чи як?
— Сам упав…
— Ох і падало їх над Вавилоном! Наші пташки легенькі, дерев'яні, а їхні залізні. От дзьобом клюне — і нема нашої. Вже й горить. І ти горів?
— Ні, бабо, я не горів…
— Не могли наробити залізних пташок… А тепер бачу — все йдете та йдете… А куди? На оту піч з комином? Хмиз носити? Яка сила впала перед німцем, щоб він здох! Ні вітрів нема, ні сили нема, все померло… А чия ж вина?
— Наша вина, бабо…
— Вже почали жити. Вже хліба не вибирали з комори, на вітряках лише на товч мололи, а то все на питель та на питель почали вчащати, білі лантухи стояли в коморах рядочком з нулівкою , аж тут — радуйся, Отченашко! Ні вітряків, ні вітрів, ні трудоднів.
Стоять в'язи на Зінгеровій горі, в заграві ще, і перекладина лежить, та гойдалки нема між в'язами. Одлітав Вавилон своє…
— Мальва тут, бабо?
— Зінгерка? Господь з тобою! І допитуватись про неї не раджу. Вже двічі чи тричі приїздили до Зінгерки з трусом. Зінгерка клянеться, що Мальва за Дніпро пішла, з нашими. А я ж бо її, сердешну, сама бачила тут, оце як тебе. Іду якось вночі під Пилипихи, коли гульк — Мальва! Каже: мовчіть, бабо. І в сльози. Стривай, кажу їй. Ви ж Зінгери, чи хто? Ви ж зналися з німцями. Машинки їхні тут продавали. В агентах ходили. От і йдіть тепер, благайте за Зінгерів… А вони думали, що я собі байдики била стільки років на вітрячках. Я собі сиділа там і думала про всіх… Я маю таку голову, що про весь світ думаю. Мальва в бігах, а я і про неї думаю… А ти ж це куди зараз?
— Піду на своє дворище…
— Там піч холодна. А я протоплю зараз, кулешику наварю. Воно хоч і окупація, а їсти треба. А ще як з війни йдеш… Народ став скупий, вредний, є таке, що й води не подасть. А чи ж ви винні? Гляди ж, не збовкни про Мальву. Певно, щось вона важить, коли фашисти її дошукуються. От я, бачиш, вільно ходжу, і нічого. На біса я їм, Отченашка? А Мальва їм кісткою в горлі. Іще якогось Ксанича шукають. Даринка привела з полону. Хронт тут у нас тримав. А так більше наче нікого.
— Поліція, староста є?
— Поліція — це в Глинську. Тут бог милував. А старостою був наставлений такий пес, що життя від нього не було. Гірший за німця. З Прицького сам. Якийсь Штус чи ПІтуц. На коні їздив додому. Німці вбили. Не знали, хто їде. А ніч. Певно, такі німці, як ось ти. Залив людям сала за шкуру, буряки одбирав, хліб витрушував із пазухи. То "німці" його прямо посеред дороги. Тому й шукають Ксана Ксанича…
— І хто ж тепер?
— На старосту хоче Явтушок. Він Голий, і ми будемо голі при ньому. Половина синів на хронті, сам з хронту прийшов, а геть тобі німець. Шваркоче по–їхньому. Чи не шпигуном був ще до війни? Ось які, дитино, дива. Шпигун штрахував наші хати, палив їх, а ми сиділи і мовчали. І царство його прийшло у древен Вавилон, як сказано у Писанії…
Іду повз Рузин дім, що при самій греблі, вже мрущий день, а світла в домі не світять, чи, може, він порожній. Забув довідатися в Отченашки про Рузю, адже вона чи не найближча моя рідня у Вавилоні. Рузя Джура гриміла перед війною, стала знаменитою ланковою, виступала в столиці від Глинського району. Тепер німці нагребуть цукру з її буряків, кілька днів тому пустили Журбівський завод. Йдучи сюди, я наткнувся на вавилонську валку з буряками. Вскочив у глибокий рів, але чув, що заправляв валкою Явтушок, він мугикав якусь сумну пісеньку на передньому возі, пісеньку без кінця. Одну з тих, що її полюбляють вавилонці в дорозі. Слухаючи ту пісеньку і впізнавши по голосу Явтушка, я ледь не зронив сльозу й уже був недалекий від того, щоб вигулькнути з рову й привітатися з ним (він товаришував з моїм батьком, а я дружив з його сином Яськом, найстаршим. Ясько служив у гарячому місті Мари, де спека така, що тане каніфоль до скрипки, а на піску можна варити курячі яйця — так писав мені Ясько в листах). Одне слово, все було за те, щоб привітати першого вавилонянина, який трапився в дорозі. Ніяк не можу уявити собі Явтушка в цій ситуації й не можу повірити, щоб такий колоритний вавилонянин та "знімчурів". А тим часом ловлю себе на тому, що нікого з вавилонян мені зараз так не кортить побачити, як його. Це, напевно, зовсім не той Явтушок, якого я знав, нині це мало бути щось доконче загадкове. Під Пирятином нас був перейняв якийсь чоловік, почав вимагати документи. Нас було двоє, то ми стягли його з коня і хотіли вже відпустити його душу на покаяння, коли він: "Там німці стоять. А я хочу завернути вас, щоб не гинули задарма". — "Хто ж ти будеш?" — питаємо. "Староста, — каже він. — Новоспечений. Вчора поставили". Розійшлися мирно, ще й подякували йому, а потім пошкодували. Бо ніяких німців у сусідньому селі не виявилось, а ми кралися через болота й ледь не загинули в них. Староста просто перехитрив нас, опинившись під конем. То був перший староста, з яким мені довелося мати справу. Так чи інакше, а не слід поки що показуватись Явтушкові, хоч він і ходив у друзях мого батька, а я був другом його сина, і пісеньку сьогодні він наспівував не з веселих.