Фабіян саме обідав у Скоромних, після борщу вже взявся був за вареники з білою сливою, коли два солдати з тесаками на поясах стали на порозі, порушивши цей славний обід. Вони пояснили йому жестами, що гер гебітскомісар просить його з цапком піднятись до вітряків. Фабіян сприйняв те як належне, немовби вже давно чекав цих запросин, а прийшовши, стримано вклонився панові гебітсу, який продовжував лежати на килимку. "Йова!" — покликав Месмер. З вітряка Раденьких вишкутильгав на дерев'янці Йова Шварц, глинський австрієць, начальник районного похоронного бюро до війни, той, хто був одібрав од Фабіяна його клієнтів, прирікши вавилонського трунаря на напівголодне існування. Зараз він був за перекладача, одсипався у вітряку, доки Месмер вивчав цей загадковий народ.
— Це ти, Шварце? — помітно здивувався Фабіян, аж ніяк не сподіваючись побачити тут недавнього начальника районного похоронного бюро.
— Я, друже. Вже вкотре спостерігаю за вами і бачу, що війна мало що змінила у вашому житті.
— Як сказати, товаришу… пробачте, пане Шварц. Ви теж не пішли на схід?
— Нога, — відповів Шварц коротко, бо заговорив Месмер.
Шварц переклав:
— Він цікавиться, хто ви такий. Я скажу йому, що трунар. Вавилонський трунар.
Месмер перепитав вдруге і розсміявся, додавши, що цей чолов'яга скоріше скидається на древнього філософа.
— Скажіть йому, що я і є вавилонський філософ Фабіян.
— Фабіян?! — здивувався Месмер з такого ймення філософа.
— Пан гебітскомісар цікавиться, звідки у вас таке гарне ім'я.
— Від цапа. Тільки не цього. Це викінчений телепень. Але його батько відзначався неабияким розумом, багато років тому розбився на гойдалці. Словом, покінчив життя самогубством, а до цього могла вдатися лише розумна істота. У всього розумного настає час, коли належить подумати про свій кінець. Про це прекрасно сказав іще Платон у "Федрі", якщо пан читали "Федра".
— Так, пан гебітскомісар читав "Федра", але йому більше до душі Платонів "Бенкет". Пан гебітскомісар цікавиться, який університет кінчав Фабіян.
— Вавилонський, — посміхнувся філософ. — А що кінчав пан гебітс?
— Він архітектор. Він хоче збудувати тут велике місто. Йому дуже подобаються горби, річки і ґрунт. Пан гебітскомісар хоче знати історію цього поселення. Коли й чому його названо Вавилоном?
— До нас тут жили скіфи. Це був великий і войовничий народ. Вони мали чудових витривалих коней, яких випасали в степах, і вигадали дерев'яне колесо. Це дало їм можливість освоїти велетенські території. Вони легко доходили до найдальших царств, брали з них викуп і поверталися сюди. Єгипетський фараон змушений був відкупитись від них, коли їхні коні вступили на його землі. Кілька разів вони брали данину і з Вавилонського царства. Один час скіфи двадцять вісім років підряд правили в Азії, аж доки цар Мідії не перебив їхніх вождів.
— Пан гебітскомісар цікавиться, як це вдалося мідійцям?
— Він запросив їх на бенкет у свою столицю і, коли вожді перепились, наказав побити їх. Це був кінець панування скіфів у Азії. Вони повернулися на свої рідні землі й, напевне, тоді ж заснували тут оцей Вавилон, якому так і не судилося стати великим Вавилоном. Скіфи не мали великих міст, вони були скотарями й хліборобами. Про скіфський хліб чимало написано древніми греками.
— Пан цікавиться, де поділися скіфи.
— Ніде не поділися. Це ми… Все ті ж хлібороби. Але змішані, напевне, з іншими народами, котрих доля заносила сюди. Кого лишень тут не було! Готи також доходили сюди в старовину, і пан чув, напевне, про смерть готського царя Германаріха… А Вавилон стоїть. Так і скажіть йому, пане Шварц.
— Пан цікавиться, що далі було з Вавилоном.
— Що було далі? Нічого особливого не було. На цій самій горі, де лежить ваш пан…
— Мій? — образився Шварц. — Він такий мій, як ваш…
— Значця, на цій самій горі, де ми зараз, гора, напевне, була тоді вищою, побував перський цар Дарій з військами. Саме тут, на отій рівнині перед Вавилоном, Дарій хотів дати скіфам свій вирішальний бій. До того він ганявся за ними по безкраїх степах, але скіфи на конях та возах легко уникали зустрічі з персами. Нарешті скіфи зупинилися тут, стали табором перед персами. Вже тоді скіфи вміли робити укріплення з возів, ставлячи їх по кілька в ряд. Потім цю тактику перейняли козаки… Пан гебітс знає що–небудь про козаків?
Шварц перепитав. Так, він знає про Запорозьку Січ. Читав Боплана, навіть привіз цю книжку сюди. Фабіян не читав Боплана, признався про це, чим приємно полоскотав самолюбство німця на килимку. Фабіян повернувся до скіфських возів, хоча й то могла бути лише його власна вигадка. Месмер знову перебив його. До козаків возами вміли користатися таборити Яна Жижки. Дивно, що вавилонський філософ не знає про цього одноокого полководця слов'ян, якого розбили німці у Високих Татрах.
— Відгородившись возами, скіфи всю ніч палили велетенські багаття, кидаючи в них кіз, овець, корів і навіть коней, бо ж лісів тут не було і підтримувати вогонь було нічим. Перси жили надголодь, їм видавали по жменьці сирого пшона на воїна, тому пахощі скіфських димів доводили до божевілля… Ви встигаєте, пане Шварц?
— Так, я пообідав. Я перекладаю все. Мені самому цікаво. Я колись розповім вам про мою прекрасну Австрію…
— Коли ж на світанку Дарій наказав військам, які всю ніч не спали через оті дими, атакувати скіфів, то перси застали в їхньому таборі лише теплий попіл та обвуглені останки тварин. Самі ж скіфи зникли, як зникають полуденні марева в цих краях. Ідеш за ним, а воно від тебе втікає. Скіфи заманювали Дарія в глиб країни, в ліси та болота, щоб там розбити персів…
— Цього я не смію перекладати…
— Ваша воля, пане Шварц. Але так було і так буде… Перси тримали на Босфорі переправу, збудовану для них греками. Старі полководці вмовили Дарія якомога швидше лишити цю загадкову країну і повернутися на Босфор. Дарій заблукав у степах і довго не міг знайти дорогу до переправи. Греки ж гадали, що він повертається з перемогою, і побоялись знищити переправу. Пізніше греки жорстоко розплачувались за цю свою помилку. Через той самий Босфор на греків пішов Ксеркс, пан гебітс, напевне, чув про битву при Фермопілах?