Старий млин був майже поруч з будиночком райкому, в якому розмістився гебітскомісар Бруно Месмер. Там прапор і варта.
— Там варта, пане Манжус.
— Дітей також виведе варта…
— Німецька?
— Моя… Ідіть. В одинадцять біля млина.
— Я без годинника. Буду вже так, по небу…
— Ось вам годинник. Заховайте.
Явтушок заховав його в нагрудну кишеньку, зачув його там. Пішов до дверей.
— Гвинтівку ж!
— Забув. — Узяв гвинтівку і навіть тепер не помітив, що вона учбова, просвердлена.
Була глибока ніч, коли Явтушок вибирався з Глинська. Діток з млина і справді вивела варта, одне сам Манжус виніс на руках, посадовив на воза. Воно було сонне, потрималось якусь хвилю і тут же лягло на солому. Тоді швиденько, без жодного слова забирались на воза більшенькі, якось ловко, по шпицях, хапаючись за обіддя. Набилося їх повен віз, і Савці довелося перебиратись на передок. Підлітки чекали, доки вмістяться менші, й, бачачи, що їм там місця немає, покірним гуртком рушили за возом. Все це і справді відбувалось у якійсь сотні метрів від гебітскомісаріату, може, аж занадто одверто, і вартовий біля воріт, у касці й при автоматі, здогадуючись, що відбувається, кілька разів присвиснув недвозначно. Мовляв, пора з цим плем'ям кінчати. Манжус демонстративно замкнув млина, прощально махнув вартовому біля воріт і також рушив за возом. В кількох кімнатах гебітскомісаріату світилось, там, напевно, кінчали вечерю, долинала тиха музика. Як довідався Явтушок уже тут, у Глинську, куховаркою у гебітса (в народі казали просто "гебіс") стала Варя Шатрова, Месмер був у захопленні від її глинських страв, та, може, і від неї самої. "Ах, курва! Ах, курва!" — плювався Явтушок, наче то була зрада більша, ніж його. Одразу зарядив гвинтівку і відчув себе знову відважним вояком. Манжус давав йому свої останні настанови, в яких було більше розпачу, вболівання, аніж якихось справді розумних порад. По тому Явтушок збагнув, що для Манжуса головне зіпхнути дітей цих із Глинська, збутися їх, а вже як складеться їхня доля далі, — того він не знав та і не міг знати. "За хлопчиків я спокійний, ті підуть пастушками, їздовими, ті приживуться у Вавилоні, а ось з дівчатками буде трудніше. Дівчаток треба розтикати по надійних людях. А оту найменшеньку, що заснула, візьміть до себе. Хворе воно, пропаде на чужих людях. У неї мати там, зовсім молода, така красуня, така красуня, з Райгородка вони. Візьмете — не пошкодуєте. Гарна колись виросте дівка, зятька ще матимете за нею, пане Голий…" — шепотів Манжус на вухо, щоб його менше чули інші з варти. "Хо–хо–хо–хо!" — зітхнув Явтушок. На виїзді з Глинська вони попрощалися з Явтушком, потім довгенько стояли на дорозі, а Явтушок наздогнав ватагу підлітків, що йшли за возом, поклав на плече гвинтівку й, прибравши якомога войовничішого вигляду, довів їх до Вавилона. Явтушок ніби вступив у якусь древню історію, якої достеменно не знав, але про Вавилон древній він чув і про переселення туди цілих народів склав собі зараз своє уявлення. Старих, напевне, отак само залишали на смерть у якомусь іншому Глинську, а діток гнали далі через азіатські рівнини, ті переходи могли тривати цілі роки, і в сам Вавилон вони вступали вже дорослими. Ці ж прийдуть за одну ніч, але постаріють на десятки років, та ще чи прийме їх Вавилон. Чи не прожене Явтушка разом з ними? Найбільше Явтушок боявся Прісі. Бісова баба може не збагнути його історичної місії, може прогнати його геть з подвір'я з цими нещасними й покірними долі душами, які він подумки уже розподілив по вавилонських дворищах. А ті йдуть, одно лопотять холошами, тримаються Явтушка, тримаються його гвинтівки, кожне деревце на дорозі видає їм за чорне страховисько, пильніші все показують у ніч: "Дивіться, дивіться, дядьку, ондечки причаїлося". Оте "ондечки" таке рідне Явтушку, таке вавилонське, що мимоволі прохоплюється думка, що всі народи походженням своїм так чи інакше зобов'язані Вавилону. Явтушок бачить, що то дерево а чи кущ шипшини, але знімає гвинтівку з плеча, кладе на руку і справді готовий битися за цих діток на смерть. Якесь гарне й високе почуття наростало в Явтушкові, щось від царя чи від полководця, який веде цілий народ. Один хлопчина захляв, почав відставати, то Явтушок наказав Савці зупинитись, взяти ослаблого на воза. "Но та но!" — погукував Савка на коненят, зрідка озираючись, чи не відстав Явтушок, чи йде його ватага за возом. "Іде!" — кожного разу засвідчував Савка, бо ж почалися ті вже останні й вирішальні кілометри, коли Явтушок, за всіма Савчиними уявленнями про нього, мав би втекти й полишити цей гонимий народ на Савку. Явтушок невеличкий, розчинявся в юрбі хлопчиків, й виказувала його хіба що гвинтівка, об яку розбивалися зорі й падали дітям під ноги…
— Буди їх, Савко! — наказав Явтушок, коли дісталися вітряків.
Савка хапав їх за кучеряві чубчики, за комірці, тормошив, гоготів над ними:
— Го–го–го! Вставайте!
Вавилон снив у досвітній імлі й виник для них, як дивний сон. Білі хати спиналися по горбах, витворюючи стрімкі й тісні вулички. У лабіринті тих вуличок можна розселити і приховати цілий народ. "Зупинись, Савко!"
— Оце, дітки, наш Вавилон. Тут вам доведеться перебути війну, породичатися з вавилонянами. Як і скрізь, люди тут різні. Є добрі, щирі, великодушні, як ось ми з Савкою. А є чорті–що, злі, скупі, нікчемні, в кожному народі виродки є, є вони й тут. Я справлю вас до найкращих людей, де буде вам, як у бога за пазухою. Ваші батьки і ваші матері навідуватимуться до вас із Глинська, не часто, правда, але яку там ніч вони приходитимуть до вас уві сні, і пеститимуть вас, і приноситимуть вам гостиниці, і так буде всю війну, аж доки не повернуться наші й проженуть германця із Глинська. А хто знайде собі тут нового батька чи нову матір, кому сподобається тут, той може залишитись у Вавилоні назавше і жити тут до старості, як ось ми з Савкою. Нас також з Савкою привезли сюди ще дітьми, як вас, приміром.
— Ха–ха–ха! — засміявся Савка.
— Савці було важко, йому трапились лихі люди, били його, голодом морили, то він тепер з того сміється, а мені було добре, я жив тут, як вареник у маслі, літав на вавилонській гойдалці, тепер маю своїх восьмеро діток, синів восьмеро, половина на фронті, а половина тут. Я не можу всіх вас забрати до себе. Одненького лише.