— Це був просто жах,— сумно мовила дівчина.
— Невже у вас немає ні родичів, ні друзів у місті?
— Немає нікого.
— Я теж самітний на світі,— сказав Рудольф, помовчавши.
— Я дуже рада, що це так! — швидко сказала дівчина. Юнакові було приємно це почути.
Несподівано повіки дівчини стулились, і вона глибоко зітхнула.
— Страшенно хочеться спати,— сказала вона.— Мені так гарно.
Рудольф підвівся і взяв свій капелюх.
— Ну, тоді на добраніч. Вам треба поспати.
Він подав руку, вона взяла її і промовила "на добраніч". Але в її очах було таке красномовне, щире і зворушливе запитання, що він відповів:
— Завтра я зайду, побачу, як ви тут. Вам не так легко буде позбутися мене.
Потім, коли Рудольф ступив уже до дверей, вона спитала, як він потрапив до неї, ніби причина цього була куди менш важлива, ніж сам факт його появи.
— А як це сталося, що ви постукали до мене?
Він глянув на неї, згадав про картки й відчув, як у ньому прокинулись ревнощі. А що якби ті картки попали не йому, а якомусь іншому шукачеві пригод? І Рудольф вирішив, що вона ніколи не повинна узнати правду. Він ніколи не скаже їй, що знав, до яких хитрих витівок змусило її вдатися нещастя.
— Один з наших настройщиків фортепіано живе в цьому будинку,— сказав він.— Я помилився і постукав у ваші двері.
Останнє, що він побачив, зачиняючи зелені двері, була її усмішка.
Біля сходів Рудольф зупинився і зацікавлено оглянувся довкола. Потім пройшов до кінця коридора, повернувся, піднявся на поверх вище. Всі двері, які він побачив у будинку, були пофарбовані в зелений колір.
Здивований, він вийшов на вулицю. Фантастично вдягнений негр стояв на тому ж місці. Рудольф підійшов до нього, тримаючи в руці обидві картки.
— Скажіть, чому ви дали мені ці картки і що це мало означати? — сказав він.
Широка доброзичлива посмішка негра продемонструвала чудову роботу його хазяїна-дантиста.
— Це он там, бос,— мовив він, показуючи кудись убік.— Але, мені здається, ви трохи запізнилися на першу дію.
Глянувши туди, куди показував негр, Рудольф побачив над входом до театру сяючі електричні літери реклами нової вистави:
"ЗЕЛЕНІ ДВЕРІ".
— Мені казали, що це прекрасна вистава, сер,-вів далі негр.— Агент, який рекламує її, подарував мені долар, щоб я роздавав його картки разом з докторськими. Можна запропонувати вам одну картку доктора, сер?
На розі кварталу, де Рудольф жив, він зайшов у бар, щоб випити кухоль пива і купити сигару. Закуривши, вийшов на вулицю, застебнув пальто, зсунув на потилицю капелюх і твердо промовив, звертаючись до ліхтарного стовпа:
— Все одно я вірю, що це рука Долі вказала мені шлях, як знайти її.
Такий висновок, якщо взяти до уваги описані обставини, безсумнівно, дає нам право зарахувати Рудольфа Стайнера до справжніх послідовників Романтики і Пригоди.
Переклад Ю. Іванова