Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться повідомляти про це спільним знайомим: "Знаєш, Марк зовсім загруз зі своїм жахливим рома-пом, майже рік ані руш, 1 тому..."
Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояснення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуванням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи. У віддаленому крилі будинку, в незручній кімнаті для наймички, спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх сипів, а може, вони тільки вдавали, що сплять, і лише вопа, Барбара, стояла в темряві й оглядала безформну масу свого тіла, намагаючись зпайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля. Хід подій був підвладний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили з нею роки, порятунку не було.
III
І 8 цього дня вони стали жити однією сім'єю* або, як казав Марк: "Це так, ніби ми взяли в дім няньку: адже Лант могла жити в нас постійно, а те-
зо
пер вона зовсім не буде потрібна". Барбара готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж і поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машинки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім ішла до себе в кімнату і вчилась... чи щось робила, напевне, щось там робила.
Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні, Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запрошують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати за дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче погодилась, їй так подобалось вести господарство! їй прищепили любов до порядку, і розгардіяш у домі Арбе-рів засмучував дівчину. Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила почорнілий посуд — сама Барбара давно забула, що це срібло,— мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її у дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя з квітників. Що можна було їм сказати про неї? Барбара не казала нічого.
"От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не здогадувалась, що в пас страшенне безладдя",— говорила Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по руці, заспокоював: "Який же в нас хаос, просто вона схиблена на чистоті. Я не вважаю, що в нас безладдя".
Життя поруч з такою істотою мало свою принаду. Молодість Барбари не була схожа на молодість Дорі.
Під час сніданку всі тіснилися за спільним столом—тут не було місця таємницям, ніхто не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий настрій. Зморщечки на обличчі в Барбари, її смуток не могли бути пе помічені, як не можна було приховати винуватого збудження Марка, його манеру казати: "Ми повинні поїхати...", "Ми запрошені". Це "ми" означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи — всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна. Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї перехоплювало дух від радісного чекання. її волосся блищало, і кожна веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі, що примушувала Барбариие серце боляче стискатися. Зуби в неї були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький непідфарбованнй рот — несподівано хтивий... Так, усе це примушувало серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на день, а Барбара цілі тижні ходила в тих самих бахматих штанях і чорному светрі.
Дорі з'являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки аристократичних пансіонів грають у трав'яний хокей, і грубих рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в еластичних штанях, акуратно натягнутих донизу штрипками, які обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі, порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд. її пристрасне бажання допомагати пригнічувало Барбару.
"Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок",— казала вона роздратовано, і Дорі, мов дитина, яку покартали, обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час сніданку Марк міг перевіряти, як сини вивчають мови. Його запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами валились на хлопчиків, ніби гавкіт,— і вони відповідали нервово, збуджено, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись перед дівчиною, яка
спостерігала їх з захопленням та любов'ю І, здавалося, не знала, чи правильні їхні відповіді.
— Які вони розумні, як усе чудово,—зітхала Дорі.
Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося поновлювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетерпінням чекала на ці короткі поїздки, Марк тепер рідко брав її з собою. Він їздив звичайно з своїм "секретарем", Дорі, яка завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його враження. Марк ніколи не попереджував дружину про ці поїздки, тому вона не встигала зібратись. І це був такий очевидний, такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від'їзду, стоячи в кухпі, Барбара плакала... Вона дзвонила друзям у Нью-Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком діється. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі. Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови з друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зовсім нереальним до того часу, поки вона не клала трубку і знову пе ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в будинок з протягами, орендований у коледжу, хоч у цьому будинку Барбара знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.
Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно бавились або гасали в батьковому кабінеті, хоч це їм заборонили, і через якийсь час щось піднімало Барбару на ноги, вона повільно, важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де була можлива будь-яка потворність. Коли вона ляскала хлопчиків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали. "Що з тобою, мамо? — питали вони.— Ти сама не своя.—"Це ваш батько з'їхав з глузду!" — кричала вона. їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому пе відомі, нікчемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її горем. Активістки жіночого комітету в коледжі — і ті були в кращому становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гідність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бо-стонському експресі, була принаймні молода; і хоч дурна й невідома, та, може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося їх видати... то хто зна, чим би це могло скінчитися... хто зміг би передбачити? Дорі Вайнгаймер була одна з п'ятисот чи п'яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь закохався саме в неї; може, й хтось інший на його місці теж закохався б? І Барбара в наніці уявляла собі вечірки, про які вона нічого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою, Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька в тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із "Вога" — невагомі кістки й безвиразне обличчя.