— Ти схожий на мій артрит,— озвався він.
Тод звів голову.
— Як це?
— Ви обидва цілий вечір мовчите... Хто тобі відкусив язика, хлопче? Кіт чи, може, баклан?
— Ніхто,— буркнув Тод. Вони завернули на Дюсандерову вулицю.
— Здається, я здогадуюсь,— сказав Дюсандер, не без підступності в голосі. — Прийшовши сьогодні по мене, ти боявся, що я зраджу себе... засвічуся, як мовите ви, американці. — Та ти мусив пристати на цей обід, бо тобі вже бракувало відмовок для батьків. А тепер ти розчарований, що все обійшлося добре. Я кажу правду?
— Ет, мені начхати,— знизав плечима Тод.
— А чому б мало бути навпаки? — запитав Дюсандер. — Я навчився прикидатися, коли тебе ще й на світі не було. Мушу сказати, ти теж умієш держати язика за зубами. Віддаю тобі належне. Та чи бачив ти, який був сьогодні я? Я їх зачарував. Зачарував!
Раптом Тод вибухнув.
— Вам не слід було цього робити!
Дюсандер зупинився, непорозуміло дивлячись на Тода.
— Не слід? Ні? А я вважав, що тобі цього хотілося, хлопче. Адже відтепер вони не боронитимуть тобі ходити до мене і "читати".
— Ви надто багато на себе берете! — з серцем вигукнув Тод. — А може, я вже дістав од вас усе, що мені треба. Ви, певно, гадаєте, ніби мене хтось силує приходити до вашого злиденного будиночка і дивитись, як ви надудлюєтесь, наче ті старі п'янички, що шалаються біля покинутих сортувальних залізничних станцій? Га? — він говорив тепер голосно, на високій, тремтячій, майже істеричній ноті. — Ніхто мене не силує. Схочу — приходитиму, не схочу — не приходитиму!
— Не так голосно. Почують люди.
— Начхати! — сказав Тод, але рушив з місця. Тепер він умисне йшов осторонь, не під парасолем.
— Твоя правда, ніхто тебе не жене до мене,— погодився Дюсандер. І зробив добре розрахований постріл у темряву. — Я був би щасливий, коли б ти дав мені спокій. Повір мені, хлопче, я не відчуваю гризоти від того, що п'ю наодинці. Ані крихітки.
Тод глумливо на нього зиркнув.
— Вам би дуже... дуже хотілося, щоб так було.
Дюсандер лиш непевно посміхнувся.
— Та ви на це не сподівайтесь,— вони вже йшли цементованою стежкою до Дюсандерового ганочка. Дюсандер поліз до кишені по ключа. Артритні суглоби пальців враз заскніли, потім біль ущух, зачаївшись. Дюсандер подумав, що тепер знає, на що саме чигає артрит: він жде, коли Дюсандер знов зостанеться на самоті. Тоді він до нього й прийде.
— Ось що я хочу вам сказати,— промовив Тод. Голос у нього був якийсь безживний. — Якби вони знали, хто ви, якби я тільки сказав їм, вони плюнули б вам у вічі й дали коліном під ваше кістляве старе гузно. А матуся ще й ножака б на вас наставила. Вона мені якось розповідала, що мати її мала дещицю єврейської крові.
Дюсандер пильно поглянув на Тода в темряві дощистого вечора. Хлопчикове обличчя було виклично повернуте до нього, але здавалося блідим, попід очима темніли кола, а самі очі трохи позападали — такий вигляд звичайно мають люди, які ночами, коли всі сплять, поринають у роздуми.
— Я певен, що вони не відчували б до мене нічого, крім огиди,— сказав він, хоча в душі був певен, що старший Боуден подолав би свою огиду задля того, щоб розпитатися про ті самі речі, про які Дюсандера розпитував його син. — Нічого, крім огиди. Та що вони відчували б до тебе, хлопче, коли б я їм сказав, що ти вже вісім місяців знаєш, хто я насправді... і мовчиш?
Тод мовчки вп'яв у нього очі в темряві.
— Коли твоя ласка, то навідуйся до мене в гості,— сказав байдуже Дюсандер,— а ні, то сиди вдома. На добраніч, хлопче.
Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:
— Тоде, татові дуже сподобався пан Дюсандер. Мовляв, нагадує йому твого дідуся.
Тод промимрив щось невиразне, не перестаючи жувати торт. Моніка зиркнула на сина і подумала, чи добре той останнім часом спить. Обличчя в нього бліде. Та й чим пояснити зниження успішності? Тод ніколи не мав трійок.
— Чи ти, Тоде, часом не захворів?
Тод якусь мить мовчки видивлявся на неї, відтак розквітнув сяйною усмішкою, яка завжди її так чарувала і яка тепер... її заспокоїла. До підборіддя його прилип шматочок полуничного джему.
— Все гаразд,— відповів він.
— Котику Тоде,— покликала вона.
— Кицю Моніко,— відгукнувся він, і обоє засміялися.
9
Березень, 1975
— Киць-киць-киць! — озвався Дюсандер. — Ходи сюди, котику. Киць-киць? Киць-киць!
Він сидів на ганочку за будинком. Біля правої його ноги стояла рожева пластмасова мисочка, повна молока. Годинник показував під на другу по обіді. День видався похмурий, проте було парко. Лісові пожежі далеко на захід від міста всупереч календареві сповнювали повітря осінніми пахощами. Якщо хлопець має прийти, він буде за годину. Але останнім часом хлопчик навідувався не щодня. Тепер він з'являвся чотири-п'ять разів на тиждень. Помалу-малу в Дюсандера зростало таке відчуття, ніби малого спіткали якісь негаразди.
— Киць-киць,— знов улещав кота Дюсандер. То був кіт, навдивовижу схожий на той пошарпаний бур'ян, де він сидів. Щоразу, коли Дюсандер його кликав, вуха в кота насторожувалися. Очі невідривно пильнували за рожевою мисочкою з молоком.
Можливо, подумав Дюсандер, у хлопчика негаразди в школі. А може, кошмарні сновидіння. Або те й те. Ця остання думка викликала в нього посмішку.
— Киць-киць,— знов тихенько покликав він. Кіт знову нашорошив вуха. Він не йшов, ще не йшов, але не спускав ока з молока.
Дюсандер, звичайно, мав свої власні проблеми. Майже три тижні він лягав спати одягнений, мов у якусь гротескову піжаму, в форму СС, але ця форма допомогла йому позбутися безсоння та нічних кошмарів. Попервах він спав, мов лісоруб. Але невдовзі нічні кошмари повернулись, і не помалу, а нараз, іще страхітніші, як досі.
Кошмари, коли він тікав, та кошмари, коли йому ввижались очі. Втеча крізь вологі хащі, де важке листя та мокрі гілки шморгали його по обличчі, полишаючи цівочки чи то соку рослин, а чи... крові. Він біг і біг, а променисті, бездумно втуплені у нього очі роїлися довкола, аж поки він добувався галявини. У мороці він більше відчував, ніж бачив, крутий узвіз, що починався на тому боці галявини. Вгорі узвозу був Патін, з приземкуватими цементованими будівлями, подвір'ями, оточеними дротом, по якому був пропущений електричний струм, зі сторожовими вежами, схожими на марсіанські дредноути з "Війни світів". А посередині з велетенських коминів хвилями здіймався в небо дим; під тими цегляними колонами були печі, вже завантажені, готові до праці; вони палали вночі, мов очі ненажерливих демонів. Людей з околиць дурили, ніби в'язні виробляли одяг та свічки, і, певна річ, усі вони в це вірили, так само як люди з околиць Освєнціма вірили, що в таборі виготовляли ковбасу. А втім, це не мало ніякого значення.