— Чуй, сину, то це ти типіро з автобуса встав?
— А коли ж,— оглянувся Яринчин син, так йому смішно зробилося.
Гарний хлопчина: такі окулярчики на йому, що в селі не кожне й носитиме,— чи то від сорому, чи чого, баба не знала. Оно Канарського менша то так і сліпає, а не вдягла.
— А я думаю, чи не Яринчин це син,— швиденько взнала баба Богинька,— що йду, йду, а ніяк не згадаю.
— Та де.
"Бреше, бо я ж його знаю,— думала баба Богинька, знов пристаючи.— В нього батько в тюрмі сидить".
— А твоїх у колгоспі багацько робить, а їх бачу.
— Та я трохи поїхав у місто, мені тра було,—Яринчин син припинився на місточку й зіпер мішечка на поренче, щоб луччс взяти.
"Видно, і йому парко,— пожаліла баба Яринчипого сина,— ото вже погода, нех воно заджумиться".
— Це мені хтось розказував, що Яринчин син поїхав на попа вчитися. Дай, думаю, спитаю, може, ти що знаєш.
— А ви думаєте, туди отако раз та й взяли,— поступати ж тра.
Баба Богинька висякалася і втерлася двома руками, приставивши паличку до грудей.
"Еге, нехай вона теперьки дожене,— не забувалася за Клі-кмаїршу,— пишна яка".
— Це як Яринчин чоловік помер, о, то він заповів, щоб ховали з музикою. Чом ні, гарно так, як з музиками,— ну, він хтів, щоб його як партійного поховали Баби намовляють Ярину, щоб просила батюшку по душі дзвонити. Каже: як з музикою, то без церкви. їй, бідній, тями не було, але йде до сестри Гані. її тесть був живий, старий Гандрей старостою в церкві робив. Чи він ходив за неї просити, не знаю, але не помогло й так. Я Веру Зіиевичку, як правилося, штрик пальцем у бік, кажу: "Вера, що це робиться?"
— То вони ж дружили, чого ви, бабо?
— То це така дружба. А як по душі подзвонити, то й не захотів.
— Я ж бачив, як Яринчин чоловік помагав батюшці з машини виносити. Не було кому й помогти на містечку.
— Вони ж тако помаленьку й дружили, кажу. Де побачаться, то постають, балакають.
— Ну да.
— Яринка заходить у двір, а стара Прокопчучка не взнала: ♦Іра, це ви?"— питає. Яринка тако вміла, бувало, як схоче. "Яка це я вам Іра,— питається,— хіба ви мене не познали, цьоцю?"— "Познала, чому не познала,— сміється Прокопчучка,— ви ж Іра, то чо ви не признаєтеся?" А Прокопчук ятері в хліві латає,— це ще він на річку не пішов і не втопився,— питається з хліва, геть тако його видка "А чого це ви, Ярино, прийшли?" — "Диви-н, а хіба не мона? Я до сестри прийшла". Тако зразу боїться сказати, що їй треба
— А дід взнав?
— Та дід ще при пам'яті був. Ти якби його онука Опіка бачив, але його в армію забрали, ти не знав? То той як дід. Гочі такі круглі, дивляться і носами сьорбають однаково, ладу б тобі не було.
— Та чого, я трохи з Оліком вчився. Тільки я старший.
— Так, так, сину, це ти правду кажеш.
— Я, бабо, з ким учився, то йду, бачу, багато мене позабували.
— Чогось люди забуваться стали. Я тобі знаю, сину? Що з тою памнятю. Ми були якісь не такі дівками, правду тобі кажу. ^ це щоб людину не вгадати. Вглянись-но на цю Клікмаїршу: Це так стемніти на гочі, щоб до всіх питаться,— йди-и...
— Глядіть, а то почує,— стало смішно Яринчиному синові, 1 він знов почекав бабу, бо тако йти сміятися — більше втомишся, як що.
— Хай вона вмиється, чув, як вона така розумна.
Баба Богинька пошукала під полою плюшевого лейбика крайчик фартуха, товсто й нерівно підрубленого, щоб знову втерти висяканого носа,— це як так парко, то в неї фартуха й рукавів не вистачає втиратися Що ти будеш казати.
Бабі Богиньці на горбі стало легше йти,— вона одну руку на поперек поклала й почеберяла швидше, немов у воді пробиралася, на обидва боки вулиці роззираючись,— що б же ж не забутись ♦добридень" відказати, як хто повітається од воріт.
— А Гандрей що їй міг помогти? Староста то староста, в|н там батюшку спитав — я не чула, не скажу,— а батюшка відмовив. Якби, каже, без музики.
— Хай би не признавалися, що з музикою будуть.
— Де ти бачив, сину. Гріх.
— Та.
— Так не можна, сину. Я оно, коли Міцеїсі казала, що як ця квочка, чув, буде людям перебивати, то яке це добро настане?
Бабі Богиньці не така вже й охота була зачіпати Клікмаї-ршу, вона її навіть і пошкодувала, що та слаба така — ще десь під горбом, і ніхто ж не поможе.
Клікмаїрша перебила їй взяти до себе вчительку Наталю Гнатівну, "оту-го білоруску", й це тепер хоч ґвалт кричи.
На ту суботу ждала якраз, бере води шипучої в лавці і кіло халви, думала ж вгостити, а ця перебила.
Ярин чийому синові не дуже й чутно було, але зважив на мову бабину, що аж у плач переходила; й знов порівнялися.
— Вже й заморився трохи.
— То стань, сину. Я в'зьму понесу. Хіба ж я просила, щоб ти ніс.
♦Еге, я тебе бачу, вже як на людях, то й тяжко",— одхукую-чись на один бік, не забувалась подумати Богинька.
Богиньці, хоч і перестав той дощик, ще дужче запахло всім. То юна й ще втерлася плюшевим рукавом, хоч у носі зробилося сухо — ну да, тутечки, на горбку, вже на рівному, й одзіпати можна, а внизу що, долина, дихни-но візьми.
— Мене в лікарню кладуть, то я думала, що й зостануся
там,— згадала баба Богинька,— кажуть, нічого тобі не поможе, вік. Там котрі прудкіші, тоті повзнавали, чув. Каже одна, я така й така, чоловік на кар'єрі десь робив, з пам'ятниками діло має. Така молода жіночка, але з гачками на хребті — як у мене. Та й вона тобі пам'ятника п о м о ж е. А ти їй виписуй, бо вона знає, які їй пілюлі треба. А я не знаю,— мені й так добре. Як тра щось дуже побачити, то я спинюсь, голову поверну та й бачу. Чого. Тільки їдне гоко більше бачить, а друге менше.
— А так то вам не болить, як ідете? — вгоджав бабі Яринчин син.
— Еге, мені дівчата казали: йдімте на бураки, але я вже не хтіла. Хай оно Клікмаїрша ходить,— голосніше обізвалася Богинька.
Яринчин син підкидав мішечка спиною, щоб не спадав,— тако чалапаєш, то хіба не буде мулько,— і одною рукою брався коли там за бабиного плюшевого ліктя — це як питався що.
— А чия то оно дівчина пішла, баб? — Яринчин син
давно загледів її, але не знав, чи вона з автобуса, чи так звідки.
— Пожди, пожди-но. Ха-но я згадаю. Чиє ж це воно?
— Наче й не з села.
— Еге, а вони теперечки такі, чув. Заробляють, та як повдягаються, то городським повмиватися тра.