зненавидимо, як це сталося вже не з одним.
То це така їй поміч, щоб взяти отямитися, гукнути синові
"ІЬді вже!"— її вело такими геть темними коридорами сну й не сну, якоїсь гарячки, сказав би. Вона не думала потрапляти в цю зовсім не хату, а казарму якусь з таким сволоком на всю довжину, але що без стелі. Та й це їм тут жити, усе двері якісь з позриваними замками, і де не влізь, осьо вже затишна кімнатка, то бійся, що якісь там увіходять за тобою й не дивляться, що дитина, заступають цей світ навіки. І кожне тобі ж знайоме, нема так, що мара якась; ну й крикнула б, що не хоче вертатися в ті перші сни.
Коли б не цей порятунок, овва, але ж так упрошують, щоб прокинулась, бо чогось завиває. Аж біло стало в очах, немов світ увесь розтулився перед нею, скільки його де є, й стара жінка попробувала трошки не дихати, наче й нема її у цій здоровій хаті. Невістка без мови вже поралася біля неї, повертаючи на бік, і жінка ще й піддалася, хай хоч з нею не надриваються. Снилося їй горище якесь, а вона в цю солому, й ніяк не догребеть-ся до чогось; коли виглядають ноги і тіло,— бо-ж повно чоловіків і всі лізуть до неї, і так добре видно, які ті очі, й руки, і тіло таке рожеве, а вона відбивається чим може, зубами м'ясо вириває.
Дід Дем'ян Прокопчук втер важкі руки об ватяні штани — чогось так потом на холоді бралися.
Але йде тамо хтось у вуличку згори — не дуже то й добачав.
— Дава-но здавай котрийсь.— Він тутечки хазяїн, то казав.
Порохнюк зразу сідав на другий край лави, поклався рукою на штахети. Плахотнюк йшов брати ослінчика в хліві — нагинався там добре, щоб не вдаритися.
— Хто це такий у гуличку звернув, що я не знаю? — питався дід Дем'ян.
Він, проте, вже на карти дивився, але це так хтів знати.
— Може, до Мельників хто приїхав.— Порохнюк нахилився з лави, щоб подивитися у вуличку.
Дід Дем'ян повернувся усім тілом у кожусі в той бік, чи далеко там хто йде.
— Чо це в них мають бути, типір же хтось прибував з цих житомирських.
— На-но прийми,— обізвався до Павла Плахотнюк. Йому нижче було сидіти, але в головах усі троє рівні
були.
— Це хіба в мене нема вже чим бити?— Порохнюк довго згадував карту— Стій-но, що це світить?
— Я тебе питаюся — ти чо мовчиш?
— Пожди-но, ти. Дем'ян походив, а це — хіба твій хід?
— Я одбився, оно — диви.
— Так, так, він одбився, то ти не бачив.— Дем'ян знов посуігув у їхній бік трудні, у шитих валянках, ноги й одну, тяжчу, виклав па паличку.
— Ти бач, — мовби забувся за карти Порохнюк, — а що це таке, що до них знов приїхали?
— Спитаїся, як буде йти,— засміявся з нього старий Дем'ян.
— Вже оно йде, став, балакає.
— Правда? Хіба це до Маруськи хтось міг приїхати. Порохнюкові черга прийшла — він поволі накладав в одну
руку розкидані карти.
— А, це король вийшов. А я чось думав, що король у Демняна.
Павло приснув сухою слиною на пучки, але перш .навів собі брови, та й давай роздавати.
З одною картою він так і вкляк, схиливши голову поза Дем'яном,— думав побачити, що там вкраю вулички робиться.
— Це якщо так брати, то Марусьчин чоловік міг. Але чо це...
— То він цюди чо буде пертись.
— Я знаю,— сердився Порохнюк,— ви мені розказуєте. Чого б це я не знав, що вони на містечку живуть.
Брови Порохнюкові знов понадувались на холоді. Буде здавати другий раз, то ще наведе.
— Давай.— Плахотнюк поховав руки під коліна, аж димові не було кудою йти.— Мандите
— Пожди, куди ти спішиш. Тут розговор є один манень-кий. "у ^ .і щ
— Сяньчин Іван, кажу вам, депутат. І не з'їдайтесь іден з другим.
— Будемо бачити,— згодом казав Порохнюк— Що це ти туго такий розумний?
Що хтось із відром, то вони вгледіли, але це тільки Дем'ян собі вгадав щось.
— Скажете, що я брешу,— він уже сидів очима до вулиці, збока викидаючи якусь карту,— так тяжко було крутитися в кожусі і тілогрійці, спідсподу вшитої з куфайки,— Слухайте,
що зара буде питаться.
Депутат Олішевський поставив відро між ноги й знімав рукавицю, щоб висякатися.
— Що — "цьоцю дайте"? — перекривив Плахотнюк Ган-ниного Петра.
— Йди-но бликше,— казав дід Дем'ян,— чо ти став та й стоїш на храпі?
Порохнюк то дивився в карти, однією рукою гладив собі коліно. Він би не сміявся, як це дядьки, але сказав:
— Диви-н, став та й стоїть. Нема йому роботи. Олішевський нагнувся й посунув відро далі — там щось
більш як з піввідра молока було.
— Та. Кличте-но бабу, хай щось дає.
— Йди тамечки в хату спитайся, чи вона що доїла. Бо я його не п'ю.
— Зара йду сам, як ви боїтеся,— засміявся депутат Олішевський.
— Чо йому боятися, йди самий.
— Ні, ви, діду, повірте,— я й кожуха сьодня вдів. Вже замучився.
— Хіба ж я тобі що кажу. Як я його не п'ю.
Баба якраз була в хліві, то вона почула й забалакала голосна
— Несу-несу, син'. Я осьдо держала — ти ж мені вчора на містечку казав.
— Я вас просив, баб, скільки можете— Баба винесла молока у півлітровому слоїку, і всі дивилися, як вона виливає.
— Я ще до Петра зайду.— Олішевський глибше насунув чорну кролячу шапку, але чуб знов її наверх витискав.
— А що ти думав, як на двісті голів менше стало проти минулого року— Порохнюк, далеко поставивши руку з картами од очей, розпрямляв їх, а тоді, скінчивши, важко поклав руку на коліно під ватяними штанами.
— Ти, не будь такий розумний,— вдаряючи картою, вихе-кнув Плахотнюк,— ви собі свої порядки позаводили та й мовчите.
— Ну то бач. Як Люльчиху зловили за руку, то вже знають. А так хто їх там буде перевірять.
— Дивіться-но, хлопці, її зловили хіба? — дідові Дем'я-нові це й був час подумати, поки йому там що скажуть.
— Хто б то її вам ловив за Т}зембача? — казав Плахотнюк й тернув поздовж пальцем свого великого носа.— Ходіть.
— Я піду-піду,— проспівав дід Дем'ян,— але якось не було в кого довідатися.
Порохнюк встав, щоб пересісти далі від тину, коли це оглянувся, так само тримаючи руки — одну з картами одда-лік, іншу на коліні,— й аж рота роздзявив, придивляючись, хоч не дуже та шия й поверталася в комірі, чи не йде Олішевський.
— Нащо це лепетати,— сказав, вмостившись очима до дядьків,— хто тепер що знає...
— А ти дуже боїся, щоб не взнали.
— Що це їй тепер буде? — спитався дід Дем'ян.— Я ж оно її бачу кожний день пущі...