— Сину, давай-но ходім уже,— чіпала його за рукав.— Дивися, цей дощ перестав.
— Чо ви боїтеся?— радів син, ще лапав ці кнопочки, так йому шкода було покидати гру, і Ярина аж завагалася, чи не дати синові й ще копійок.— Я тут до кого хочте підійду, скажу слово, й нас одвезуть аж ну, ще й дорогу на вулицях даватимуть.
"Яка ти ще в мене дитина!— подумала Ярина.— Копійки на себе путньої не заробить, а".
— Але ви не кажіть,— ще як на літачку літав, то не дуже добре виходило. Під міст не міг пролетіти, ви ж бачили. А так під дротами й перед горою добре виходило. Ще з машиною ми одразу не розібралися,— скажіть, ні? Знаття б, що щей на педалі ставати, а я тільки кермом крутив, та й викинули копійку, правда, мам? Бо, бачу, щось не те, дорога порожня, машин чогось не видно.— Син хапався їй помагати на землю ступнути з цієї височини, хоч вона й сама здужала б.— Але що було додуматися за педалі, мені ж хлопці казали. Ну це я так забувся, ви не дивуйте.
— То й так накатався,— стала подивитися на нього.— Тобі хіба мало, що не було аварій?
— А вам тільки, аби ніде нічого,— перекривляв матір син з радістю ще якоюсь такою дурнуватою.— Скільки можна вже всього боятися на цьому світі, скажіть?— Й де воно в нього таке тільки береться? — от чого вона буцім раніше за сином не помічала.— Ви ж пам'ятаєте, як я на енному кілометрі обігнав ту "Волгу", біла чи чорна якась, я не розібрав. То, думаєте, не бачив, як той шофер скипів. Але нехай піняться, хай балакають, вони ще не знають, хто я такий, скажіть, мам?
— То ти добре їздиш, я бачила.— Ярина вчепилася за синів лікоть: гляди його, а то побіжить.
— А ви думали, злякаюся, та й мені не закортить? — нагнувся до неї син, як це вони вже проти більшого вітру бралися.— Тепер де хочте гроші беріть, а купуйте машину.
— Еге, я тобі куплю,— дивилася як на чужого цими змученими очима,— ще мені за машину думай. Оно покупляли та й дівчат возять, а жінки з ума сходять. Дурна й твоя буде, як погодиться.
— То я б і вас возив, дивіться-но. Повбираємося, як пани, й гайда.— Став насередині мосту й дивиться, аж їй Грицько згадався, тільки що той стригся коротенько, не запускав патлів. Коли на диво з таким сумом: — Де ж ти поїдеш, як скрізь одна суша й нема кому цю комашню рятувати. Це ви тоді не захотіли в село до невістки поїхати, а там є такий дядько Федір, вашого свата брат, отож він мені показує, де в полі дим устає. То, каже, бур'яни випалюють, щоб перегній був, а за те не думають, що різних звіряток, од яких більше користі, ніж шкоди, знищують.
Далі тягне її, аж вона навшпиньки зводиться.
— Хіба ж я не їздила! Я тільки сказала, що більш не поїду, як так добиратися. Й слова не мов, якісь ви усі такі поробилися', що не знаю, чи ви, діти мої, чи хто.
— Чого це ми поставали й стоїмо? — отямився трохи син, аж матері тепліше зробилося на душі,— Гайда на той берег.
— А щоб ти вже був заджумився де з усім разом,— аж виспівала й собі Ярина; вона вільнішою рукою пробувала, чи не випали гроші, бо таке дує на цьому белебені, й, може, знадобиться на пору, смик за копійкою,— нема.
Щоб то в церкву самій коли — вбий, не піде, от хіба як малою була, любила, повбираються з бабою їфросинією, й гайда, їй подобалося, бо там гарний хлопець на хорах співав. У селі вже в цьому жила, церква навпроти, як свято якесь, дівчата кидають шиття: "Ходімте, Ярино, подивимося, як правиться". Тоді батюшка Миколай був, свій; по-обігли; вона тільки вийде на поріг майстерні, подивиться, як дівчата штовхаються та сміються у брамі, ніхто перший не хоче, й сідає знов до роботи. Якось їй байдуже було, хоч і подобалося все гарне, церковні співи, як на всеношну з свічками розходяться. Така з неї віруюча, колись баба Прокопчучка намовить: "Повісьте хоч образа їдного", а Гриць як почув: "Що, мені в хаті буде?" Зайде баба з сестриними дітьми в неділю, а Катруся маленька по кутках тако обдивиться та в плач, ґвалт додому. Ще син маленький був, Прокопчучка винесе на подвір'я, а сонечко на церковних банях виблискує-є, а синові чогось весело, заливається, а баба каже: "То янголи навколо хрестів літають і веселять його*. Вже згодом, бувало, довідається в сестри й за церкву, але що та Ганя розкаже? Якби ж хоч сама ходила, а то є їй коли за роботою? Знає, що батюшка тепер на кілька сіл, приїде, одбуде та з торбами знов на Житомир. Тепер чомусь все так, голова колгоспу не з цього села сам, вчителі оно так само, молодші вже ці.
Синові хіба не казала: "Що ти цю старовину вивертаєш, кому воно треба?" Мовчить півдня, а потім кидає його в балачку, що не все їй і зрозуміле. Купує там хтось "Кайдашевої сім'ї" нове видання, а дружина в сміх: "Вася, кому нужны эти старые галоши?" Та й що ж, втікай з цеї хати, як йому щось розум засліпило? Вже й не на те. Вона боялася за нього й тоді, ще студентом був; він то приховувати не вміє, бачила вона добре все, добігалися, доспівалися десь, що хотіли виганяти з інституту. Скільки йому казала: ніде не ходи. А послухає тобі. Йому це малярство тепер потрібне. Диво велике! Дід Прокопчук довгий час старостою церковним перебував, от узялася десь тріщина у стіні, що робити? Кличуть якогось архітектора, той довго обстежував, і жодних тобі ремонтів. Наказав наклеїти тонкого паперу на тріщини, й хай постоїть. За тиждень папір не тріснув — гаразд, стоятиме, поки й віку. То що там цікавого? Бач, церква не луснула.
Не дає їй сказати, але вона своє знає: "Тобі воно не потрібне; оно скільки всього є, бери та й малюй". Про батька лучче б узяв, а то в це село хоч не навертайся; казатимуть, чий це розумний, про своє мовчить. Вона хіба що; їй самій у пам'яті ті неділі узимку, коли люди з сусідніх сіл приїжджали побазарувати, хто до крамниць, хто до церкви. А в їхній хаті люди не перебували — то за шиттям, кому до автобуса пересидіти. Чогось їй добре запам'яталася ця купа колядників. Серед дня вталагунилися, вона не знала, де посадити, що на стіл поставити, тоді така пора для неї настала, хоч і в неділю, не боячись гріха, сідай за машинку, а загледить у вікно котру бабу — хап цс шиття й під подушку чи в шафу: Грицько тихенько щез на ті сумні заробітки, а їй викручуйся як хоч. Такі повбирані ж, диви. Чим же вона їх вгощатиме, ґвалт! Марія, Мила Порохнюкова, Неля Бартунишка, ну всі містечкові; а далі подружки, що вона їх не знала; одну тільки, розко-панську, трохи, бо з матір'ю до примірки заходили. І стало їй так видно добре свого сина попереду і наче всередині цього іурту. А ті регочуть, що от ми вашого Славку ведемо; бо ж це десь вже зловили на шкоді, й май клопіт тепер. Але цей сміх не вгавав, мовби мирячи її, насторожену й готову до крику,— що цс ти де накоїв? — і його, розпашілого, з опущеною головою у цьому квітнику з тернових хусток, кожушків. І що її вразило: вона подумала про сина якось не так, як бувало завжди, що це дитина її, бійся за нього. Посеред кухні з розпашілою грубкою, не було сили виділити, одтулити і забрати, заборонити, заховати й нікуди нікому й ні до кого