Перебирає вона той раз рибу — якісь пічкурі одні траплялися. Щось, знає, й самій млосно було, на ноги пухнути почала; коли й ця Голитка шкандибає, у двір не заходить, бідна. Вона її й мало знала, але любила чогось цю жіночку згорьова-ну. Й тій перепадало коли рибинок скілька,— як щось Богиньці на Закусилівку треба було. Тепер тієї їхньої хатинки, спитай кого, не згадає ніхто, але все ж над річкою виручала не одного Цс вже після війни виділили цю, "бросову", як тоді казали,— на містечку. Згодом то й Ярині з сім'єю одпродали через сільраду їхню тепер хату, а там ще було таких "бросових" хат скілька — хазяїв у війну повивозили десь під гуйву та постріляли в лісі; вони, правда, й не думали десь втікати — як така доля,— оно й Колодючка в такій живе. А на емтеесі Порохнюк собі зайняв був ще одну; це послям побудувався скраю села. ІЬлитка стала од дороги перед цією стежечкою — що сили не було далі чи боялася чогось. Мусіла вона йти сама питатися: "Що ви хотіли, Параско?" — "Ай-бо, Марійко, не буду жити,— передає їй цього образа у шматці.— Нате вам,— каже,— ви до людей добрі, помагаєте чим можете".
Такі люди були, ти скажи. А це вдень вогню не допросишся
Та й що ж, пора і їй оддавати. Таке наче забулася щось у хаті — спинилася до вікна, але так і не згадала нічого путнього. Ще ти будеш мати щось до цеї нещасної пам'яті,— ой, помовч-но. Роздивилася в шибку, як у дзеркало, чи ніде коси не повибивалися з-під хустки. Чогось на таку неміч нитки вистріпаної боятися починаєш.
Дивно так було, що вже чиїсь ноги витоптали цю знайому одній їй вранішню стежечку: аж пробувала не потрапляти у ті чужі сліди, такі вони їй були видні.
"Стій-но, до кого це він ще думає заходити, цей Петро,— здавалося їй так оддалік,— що ним хитає?" Але її саму чогось поводило немов з боку на бік, аж оглядалася, чи ніхто не дивиться. Ото подумають, що обоє вже понабиралися зранку, одне одне не бачать. Добре, що одним боком цей тин,— тако біля Січкаря пройдеш, проз Бражевського хату, й далі через дві хати аж до Колодюків, а то все Яринчин город навпроти цих високих тинів, дротиками по вишневих стовпчиках обіпнутий. В кого ж це він уже був, що його припре то до цього тину, то на Яринин город винесе? Тебе той дріт витримає, що ти підпору шукаєш, еге.
"Оце то цирк тобі",— вона спинилася перед чиєюсь хвірточкою, взялася за штахетку, щоб руку перемінити.
Знала ж вона щось інше за той дріт,— та господь з ним; чи воно їй треба?
"Не мона бур'ян цей викосити на межі,— трохи була розгнівалася, але думає далі:— То добре — товарові до картоплі не буде як".
Хіба вона сама не знає, яке це горе,— од чужих корів спасу нема. Тільки-но череда йде, вже стій за сторожа.
"А вони діло мають за цей бур'ян до Ярини.— Десь Петро до їдальні у ту стежечку звернув, то їй якось просторіше аж на тілі стало, могла вже спокійніше щось подумати чи сказати вголос— Той син є чи нема, то хто ж їй поможе. Грицько хоч який був хазяїн, та й такого не стало".
Одно їй далі втішно зробилося, коли стала оглянутися від Колодюків на весь той куточок містечковий, що вже побачиш і церкву між каштанами на горі, й ці три тополі чималенькі на Яринчиному подвір'ї — диви-н, як ростуть,— а вже й хатину свою, трошки верха тільки, то теж; і подумала вона, що до кого б той Петро не заходив, але до Ярини то бігме не зайде, бо піде ні з чим. Така їй мила ця думка була; й ще ж ніде тако поза їдальнею їй камінчика не трапилося, щоб перебив рівну ходу,— вона добре знала ту дальшу стежину в берег: городом. Десь мов новіший світ одкривався з цього верха й на берег, і на ту, викшу над берегом вуличку,— господи, як-то левадка така зі старими високими вербами й рівчачком отамо внизу; зразу, од дороги, з-під місточка,— рівчачком, а далі у берег
уже просто вологістю однією береговою; це ж туто вона й пасла корівок, одну свою, а ще трохи людських було.
Повірила так у цей райський куточок,— і не було тієї звичної за всю дорогу думки, щоб перекласти пакуночка в газеті під другу руку.
Але треба цього Петра їй побачити. Виходить на той куток їдальні — вже б справив своє діло, аби не баба. Коли це робить п'ять ступінів до неї, цю пляшечку подає,— а щоб же ж ви вогню понапивалися! На хатах ніде не допросився, то тут хлопці вгостять.
"Яке ж ти нещасне та бідне,—думала за цього чоловіка,— коли ти вже й так не можеш —сісти з людьми й смоляки цеї ковтнути; а стало взяло під стіною".
Вона зроду тут не візьме пляшечки, якби й лежала й нікого ніде не було. Десь трапиться в березі чи під город хто підкине — ту вона підніме, щоб не валялося й ніде дітям шкло в ногу не загналося; а — тут.
Бачила, який він зробився,— ще приб'є з доброго дива.
— Петро,— вже геть би й просилася до нього,—ти мене не впізнав? Це я, Біженчиха.
Та й не чудуватися з них: ховає цю бутельку назад у кишеню. Йди собі, бабо, поки не дав.
"Його геть з пам'яті викинуло,— думала й трохи одступала на ту межу,— щоб це людини серед білого дня не познати".
Але Петрові діла не було до Богиньки, він уже й забувся, що допіру хотів од баби. Бачить, якась вбрана по-вихідному тітка шкрьомбає в бік городу,— то що, повітався отако головою, й уже інші, трудні якісь думки ним заволоділи. Баба ще з раз оглянулася, вже навпроти цього льоху,
де треба було мов кручею донизу спускатися: Петро, стоячи обличчям до стіни, витрушував якесь сміття з кишень
штанів та куфайки,— одна кишеня так і стриміла незапхну-та з-під куфайчиної поли,— але в тій потерусі, мабуть, копійок не знаходив.
"Де вони в тебе візьмуться, ті гроші,— ще більше жаль її брав не тільки за цього Петра, але й за всіх, кого вона знала таких чоловіків,— як ти вже рік позичаєш та виносив з дому де що було".
— Тако десь подінеться чоловік, а чим ти йому поможеш,— аж засварилася у бік їдальні— Не д а с и, то він у другому кінці тобі не найде — еге, розказуй,— вибалакувала собі під ноги та подалі вперед посилала паличку, знаходячи тверде, й тоді вже провадила своє тіло до підпори — боком, боком.— Грицькові Яринчиному оно помогло хіба. Йому відмовлять, то він сина пошле. Кажи, що батько оддасть. А дитині коли то хоч чвертку ввіллють.