ЗБЕНТЕЖЕНА ВЕЧЕРЯ (Різдвяна пригода)
І
Був свят-вечір. В хаті у Хведора Павленка вже повечеряли. Господар сидів уже осторонь, а його жінка Оксеня та Оксенина мати (баба Явдоха) поралися ще біля столу то з тим, то з сим.
Оксеня накладала з великого горщика узвару в два маленькі горщечки. Синок Омелько — невеличке хлоп'я — стояв біля матері й дивився, що вона робила.
— Оце,— мовила Оксеня до чоловіка,— пошлю Омелька з вечерею... Мабуть же, в волость можна подати? Кум же ще сидить?
— Та сидить же...— одказав чоловік,— пошли! Саме воно тепер і в пору вечерю нести... Там не дуже-то навечеряється, у холодній!
— Хто в холодній? Свирид?! Чого? — спитала баба Явдоха.
— Та хіба ви не знаєте,— здивувався Хведір,— що Сви-рида забрали? Адже після того, як розбито грапську економію, нишпорили урядники й тут, та ото й на Свирида навели, що й він там був, ну і взяли. По підозрінню тілько, а все-таки взято!..
— Оце, матінко!..— тихо промовила Явдоха.
— Ще й саме проти свят! — додала Оксеня, зітхнувши.
— Ну, що ж ти будеш казать! Поки що — їх право!.. По тій мові Хведір спитав жінку:
— Що се ти таке робиш? Нащо ти сиплеш узвару аж у два горщечки?
— Та це ж другий для хрещеної матері,— так одказала Оксеня, а сама ще більше нахилилась, мовби їй чогось ніяково стало.
— І хрещеній матері вечерю посилатимеш? Пані? — перепитав Хведір.
— А що ж таке, що пані?! — вже голосніше покликнула Оксеня.— Хіба як пані, то вже не людина? Адже ж вона таки хрестила нашого Омелька? Таки ж держала його до хреста? То як же вона не хрещена мати?!
— Та хрещена то хрещена,— одмовлявся чоловік,— не її тім річ,— а для чого ти їй отеє посилатимеш? Не бачила моїш твоєї мужицької вечері?!
-~Чи бачила, чи не бачила, то все одно, а звичаю треба додержати!..
— Звичаю!..
— Авжеж! — правила своє Оксеня.— Он і мати кажуть, що треба.
— Годиться, годиться, Хведоре,— озвалася й баба Яв-доха,— адже не дурно, було, старі люди кажуть, що як уже перестануть хрещеники носить вечерю, то швидко й кінець світу настане!
— А нехай би вже він і наставав, той кінець світу! — гукнув Хведір.— Вже, мовляв, було б хоч гірше, та інше!.. І а вже й так світ перестановляється потроху, вже зміна заходить... Люди розумнішають... До іншого додумуються!.. От і з панами вже іншу раду дають!..
Оксеня вже аж розсердилася:
— Та що ти мені все "пани" та "пани"! Що ж? Хіба наша пані нам яке зло заподіяла? Я од неї зла не бачила! Хоть я й недовго в дворі була, а все ж я од їх і заміж пішла,— пані тоді й поблагословила мене, й подарків надавала,— і тепер вона зо мною добре поводиться: як де побачить, у дворі чи біля церкви, то й добрим словом обізветься, і за Омелька спитає: "Як там,— каже,— мій хрещеник?.." Ну, а оце на великдень 1, як проходжувалася з дітьми по селу, то й у хату до нас зайшла, ще й писанку яку гарну Омелькові дала!.. Ну, як же?.. Коли по-людськи, то по-людськи! Коли звичай, то звичай!..
— Та про мене! — одказав на те чоловік, встаючи од столу.— Цілуйся ти з своїми панами, посилай їм і вечерю, й снідання, як собі знаєш! Все ж одно ти зробиш так, як сама схочеш, хоть тобі кажи, хоть не кажи! Шкода й мову псувати!.. А на мою думку, якби твоїх панів потурити оце зовсім, із села,— дарма що проти свят,— то краще було б. Нехай би там ними у полі хоч і вовки повечеряли!
— Ну й сказав! Вовки! — передражнила Оксеня.— Торочить, сам не знає що!..
— Знаю я добре! — закінчив розмову Хведір та й гримнув дверима, пішов наглянуть скотину.
А вечеря для "хрещених" вже була встановлена у кошик: проміж сінцем два горщечки з кутею і два з узваром. Зверху все було прикрите хустиною.
Омелько ще перший раз на віку йшов із вечерею, то мати йому й приказувала:
— Гляди ж, Омелечку, не поперекидай!
— І чого б таки я перекинув! Таке й вигадають!
Так гостренько одказав Омелько, бо він, бачите, був одинчик, мовляв, мамин мазунчик, то й звик поводитись так, не дуже-то покірненько: якщо не по його, то й одріже...
А мати все-таки приказує:
— Отам же гляди й собак стережися, найпаче в панському дворі.
— Ого! що мені собаки! — гукнуло хлоп'я.— Я візьму добру ломаку! Я їх не став боятись!
— Ну, одягайся ж!—лагідненько говорила далі мати.— Чоботи взуй мої; хоч вони трохи й величенькі на тебе будуть, та дарма: з устілочками, та на онучки — воно й нічого собі буде!.. Та ось на тобі й краєчку, підпережися гарненько!
Мати одягала та обсмикувала хлопчика, ще й волосся пригладила, як шапчину надівав, і в личко заглянула, ще раз потішилася круглим видочком та карими очками свого одинчика... А далі не втерпіла, ще й за ворота провела; чутно було, як гукнула: "Гляди ж, Омелечку, гляди!.."
II
А у панів ще не вечеряли. Ще саме тільки стіл накривали слуги: старий Лаврентій, високий, сухорлявий, з сивими вусами, поважний такий і в білих рукавичках (був він ще з тих "давніх панських слуг"), та дівчина Манька; ся була низенька, кругленька і зовсім іншої вдачі — дуже жвава й весела: аби що — зараз і сміється.
Отож вони порались біля столу, у столовій. Хата була велика, і в ній був розтавлений довгий стіл, накривався він аж на чотирнадцять осіб. Одно те, що своя сім'я була чималенька: пан, пані, троє дітей та вчителька, гувернантка тая; а ще ж була й бабушка Клавдія Платонівна. О, то була пані строга! Ось нехай би хто, наприклад, з дітей назвав її "бабусею", а не "бабушкою"! Тож і стіл для неї, найпаче під час якої урочистої пригоди, треба було накривать як слід. Вона, бачите, була з великих панів, прожила на своєму віку не одну економію і, хоч тепер нічого свого не мала, жила при синові,— або, краще сказать, в оселі своєї невістки,— а все ж не забувалася, що вона з великих панів, і хотіла, щоб всі теє пам'ятали. Отож для неї Лаврентій поставив осібний високий стілець в кінці столу.
А ще ж були, опріч своїх, і гості. Перше всього ціла сім'я панів сусідів; жили вони верстов за двадцять, мали свою оселю, та тільки як зовсім поблизу них було розбито й спалено грапську економію, то сі пани, Олександра Іванівна та Іван
Олександрович, виїхали... не зважилися святкувать у своєму голі: моторошно якось було!.. Ну, а як вони добре зналися і сими панами, про яких ми говоримо (бо Олександра Іванівна колись разом і вчилася з молодою панею господинею), гак ото й приїхали сюди на святки (звісно, були вони й запрошені) . Ну, і дітей із собою забрали, звичайно, не зоставляти ж дітей, мовляв, "на поталу хижій черні"!..