Те, що знали в маленькому приморському порту Кольбруці про капітана Гегберда, не було йому на користь. Він був родом не звідціля. Примусили його тут оселитися обставини зовсім не таємничі,— колись він навіть любив про них розповідати. Певно, мав він трохи грошенят, бо купив собі клаптик землі й дешевим коштом збудував на ньому два жовтих цегляних котеджі. В одному жив він сам, а другий наймав Джозефу Карвелові,— сліпому Карвелові, колишньому кораблебудівнику, людині, що мала лиху славу ката в родинному житті.
Котеджі ці мали спільну стіну; залізний штахет ділив надвоє квітники перед будинками, а дерев'яний паркан розгороджував сади, що були позад котеджів. Міс Бессі Карвел дозволено було сушить на ньому скатерки, блакитне жіноче шмаття і фартухи.
"Дерево від цього підгниває, люба моя Бессі", бувало кидав капітан, коли вона користувалася з цього привілею.
Це була дівчина, висока на зріст, а паркан був низенький, і вона могла спертися на нього руками. Пучки у неї були червоні від прання, та руки її були білі й гарні. Вона мовчки дивилася на батькового лендлорда поглядом, в якому проступав розум, чекання й бажання.
"Дерево підгниває,— говорив Гегберд.— Це єдина у вас погана звичка. Чому б вам не почепити мотузку для білизни на задньому подвір'ї?"
Міс Карвел нічого не відповідала, лише хитала головою на знак незгоди. На маленькому подвір'ячку за котеджем було в неї кілька грядок, облямованих камінням. У вільну хвилину вона садила на них квіти, що, мов в екзотичних країнах, буйно виганялися вгору; а капітан Гегберд,— ще струнка й бадьора людина, зодягнена з ніг до голови в грубу парусину,— по той бік паркана тонув по коліна в густій траві й бур'яні. Колір і незграбність його вбрання, що він його носив,— "тимчасово", як він завжди відповідав, коли хтось кепкував над ним,— робили його схожим на незугарно витесану статую, що височіла на занехаяному клаптикові землі. Ця кам'яна людина мала красиве червоне лице, розгублені блакитні очі й пишну білу бороду, що ніколи 'не бачила ножиць. Сім років уже на жарти кольбрукського цирульника Гегберд поважно відповідав: "Що ж, можливо, на тому місяці".
Цирульник з нахабним виглядом сидів якось у "Новому Трактирі", поблизу гавані, куди капітан зайшов купити унцію тютюну. З носової хусточки вийняв він три півпен-совики, заплатив за куплене й вийшов. Тільки-но зачинилися двері, цирульник голосно засміявся: "Швидко до мене завітають голитись старий і молодий. Усім буде робота: і кравцеві, і цирульникові, і майстрові ліхтарів; щасливі часи настають для Кольбрука. Ще недавно він говорив: "через тиждень"; тепер говорить: "через місяць", а незабаром, певно, скаже: "через рік".
Помітивши незнайому людину, що дослухалася до його розмови, цирульник простяг ноги й пояснив, що цей чудернацький дідуган — Гегберд — колишній шкіпер каботажного судна, який чекає повороту свого сина. Хлопчину, певно, поїдом їли вдома, і він утік на море. Мабуть давно-давно вже він спочиває десь на дні. Старий примчав у Коль-брук років три тому. Зодягнений був у чорний суконний костюм, бо незадовго перед тим поховав свою жінку. З вагона третього класу, для курців, він вихопився так швидко, немовби за ним дідько гнався по п'ятах. А пригнав його сюди якийсь там лист, брехливий напевно. Один шибайголова написав йому листа про моряка, що теж звався Гегберд; цей моряк нібито упадав за якоюсь дівчиною з Кольбрука або десь поблизу. "Правда, кумедно?" Розшукуючи Гаррі Гегберда, стариган довго містив оголошення в лондонських часописах, обіцяючи добру винагороду тому, хто подасть йому більш-менш правдиву звістку про сина. І цирульник, глузливо посміхаючись, почав розповідати, як цей чужинець обшукував усю місцевість навкруги: їздив кіньми, ходив пішки, розповідав кожному про своє горе, обходячи всі навколишні таверни і пивні, зупиняючи по дорозі людей і розпитуючи їх; він зазирав навіть у канави. Спочатку він був дуже схвильований, потім уже шукав просто з настирливості, і щодалі — то все млявіше. Він навіть не міг гаразд розповісти, який з вигляду був його син. Можливо, це й був один з тих моряків, що покинули колись навантажене дошками судно, один з них упадав за місцевою дівчиною. Але старий розповідав про юнака років чотирнадцяти: "кмітливий, жвавий хлопчик". І коли люди тільки посміхалися на це, він ніяково тер свого лоба й відходив ображений. Зрозуміло, що він нічого не знайшов, навіть на слід не натрапив; але чомусь уже не забирався з Коль-брука.
"Можливо, з туги, особливо після смерті жінки, він з глузду з'їхав", міркував цирульник з виглядом великого знавця людської душі. Згодом старий зовсім кинув розшукування. Син його, певно, виїхав, і капітан поклав його чекати тут. Адже один раз, принаймні, син його завітав саме до Кольбрука, а не на батьківщину; певно, у нього були для цього поважні підстави, гадав старий, і вони, мабуть, приведуть його знову сюди.
"Ха-ха-ха! Ну, звичайно, до Кольбрука! Куди ж інакше? Єдине місце в усьому Сполученому Королівстві, де можна знайти давно загублених синків! Отож продав він старий дім в Кольчестері і переїхав сюди. Такі вже дурощі на його найшли! А от я не рішусь розуму, коли хто з моїх хлоп'ят втече. У мене їх восьмеро".
Своєю мужністю цирульник викликав такий голосний регіт серед своїх слухачів, що аж стіни ходором заходили в таверні.
З одвертістю людини з здоровим глуздом він признавався, що такі речі вельми заразливі. Його цирульня недалеко від гавані, й щоразу, як хтось з моряків заходив поголитися або постригтись, він і сам думав: "А що, коли це й є син старого Гегберда!" Хоч сам з цього глузував. Ця думка була заразлива. Він пам'ятав, як усе місто було охоплено нею. Але цирульник сподівався, що старий ще вичуняє. Він поклав лічити його розумним глузуванням, і пильно стежив, як це на того впливало. Через тиждень... через місяць... через рік! Якщо старий шкіпер одкладе поворот сина на наступний рік, то можна сподіватися, що він взагалі перестане говорити про це. У всьому іншому він був цілком здоровою людиною; отже, рано чи пізно мине й ця його хвороба. Цирульник був у цьому переконаний.