— У нього стріляли, бо він дізнався, що зробили з О'Марою Джо та Леш Їгер, — обережно пояснив я. — Дада прибрали з дороги.
Ці слова не справили на неї ніякого враження. [155]
— Джо нічого не зробив з Дадом О'Марою, — спокійно відповіла вона. — 3 Дадом я не бачилася два роки. Те, що ми з ним нібито зустрічалися, — всього лиш газетна плітка.
— Газети про таке не писали, — зауважив я.
— Все одно це брехня, хоч би звідки нона пішла. Джо в Чікаго. Вчора він полетів на торги. Якщо діло вигорить, ми з Лешем маємо вирушити вслід за ним. Джо не вбивця.
Я пильно глянув на неї. В її очах знову промайнула тривога.
— Ларрі... він... що з ним?
— Він мертвий. Це була робота професіоналів. Стріляли з автомата. Я не мав на увазі, що вони зробили це самі.
Якусь мить Мона сиділа, закусивши губу. Я чув її сповільнене, важке дихання. Тоді вона загасила в попільничці сигарету й підвелася.
— Джо цього не робив! — вигукнула вона. — Чорт забирай, я добре знаю, що не робив! Він...
Не доказавши, жінка люто глянула на мене, піднесла руку до голови й раптом смикнула себе за волосся. Це була перука. її власне волосся виявилося коротким, як у хлопчика. Воно мало русявий і ясно-каштановий відтінок, а біля коренів було темніше. Але від цього Мона не стала менш приваоливою.
Я мало не розсміявся.
— Ви тільки приїхали сюди линяти, чи не так, Срібна Перуко? А я гадав, вони сховали вас — щоб це мало такий вигляд, ніби ви зникли разом із Дадом О'Марою.
Мона не зводила з мене очей. Вона ніби не чула моїх слів. Тоді підійшла до дзеркала на стіні, знов наділа перуку, поправила її й повернулася обличчям до мене.
— Джо нікого не вбивав, — повторила вона тихим, сухим голосом. — Він негідник, але ж не настільки. Про те, де подівся Дад О'Мара, він знає не більше за мене. А я не знаю нічого.
— Просто Дад стомився від багатої дружини й утік, — похмуро зауважив я.
Тепер Мона стояла переді мною, опустивши руки. її білі пальці у світлі від лампи аж сяяли. її голова наді мною була майже в тіні. Дощ не вщухав, щелепа в мене розпухла й пекла вогнем, і нерв у ній весь час болів. [156]
— У Леша одна машина, і вона була тут, — тихо сказала Мона. — Ви дійдете до Реаліто, якщо я переріжу мотузка?
— Звичайно. А що далі?
— Я ніколи не була замішана в убивстві. І тепер не буду. Ніколи не буду.
Мона швидко вийшла з кімнати й повернулася з довгим кухонним ножем. Тоді перерізала мотузка, що стягував мої ноги, й зірвала його. Те саме вона зробила з ним і в тому місці, де він був прив'язаний до наручників. На мить жінка зупинилась і прислухалася. Але то знову був тільки дощ.
Я перевернувся на бік, сів, потім звівся на ноги. Ноги в мене заніміли, одначе я знав, що це скоро минеться. Я міг іти. Я міг, коли треба буде, навіть бігти.
— Ключ від наручників у Леша, — сумно пояснила Мона.
— Ходімо, — сказав я. — Пістолета взяли?
— Ні. І не візьму. Вшивайтеся звідси. Він може повернутися щохвилини. Вони тільки вивозили крадене з майстерні.
Я підійшов до неї ближче.
— Ви хочете залишитися тут після того, як визволили мене? Чекати на того вбивцю? Ще чого! Мерщій, Срібна Перуко! Ви підете зі мною.
— Ні.
— А якщо припустити, — вів далі я, — що Джо все ж таки вбив О'Мару? Тоді він прибрав і Ларрі. Адже могло бути саме так.
— Джо ніколи нікого на вбивав! — майже прохрипіла Мона.
— Гаразд, скажімо, це зробив Їгер.
— Ви брешете, Кармеді! Аби тільки налякати мене. Забирайтеся! Я не боюся Леша Їгера. Я дружина його боса.
— Джо Мізервей — це купа лайна, — огризнувся я. — Єдиний раз така дівчина як ви, виходить за темного коника, а він виявляється купою лайна. Ходімо.
— Забирайтеся! — грубо кинула вона.
— Гаразд. — Я відвернувся й рушив з кімнати. Мона вискочила поперед мене в коридор, відчинила
вхідні двері й виглянула в темну ніч, де все ще лив дощ. Потім поманила мене пальцем і прошепотіла:
— Прощавайте! Я сподіваюся, що ви знайдете Дада. І того, хто вбив Ларрі. Але це був не Джо.
Я підійшов до неї впритул і майже притис її до стіни своїм тілом. [157]
— Все ж таки ви божевільна, Срібна Перуко. Прощавайте.
Вона рвучко звела руки і обхопила ними моє обличчя. Холодні руки, холодні, як лід. Холодними вустами Мона поквапно поцілувала мене в губи.
— Ідіть, сміливцю. Колись ми ще зустрінемося. Може, на небесах.
Я переступив поріг, спустився слизькими дерев'яними східцями з темного ґанку, перетнув посилану жорствою доріжку й попростував до круглого лужка з рідкими деревами. Вийшовши на шосе, я повернув у бік бульвару Футгілл. Дощ торкався мого обличчя своїми крижаними пальцями, анітрохи не теплішими, ніж пальці в Мони.
Мій родстер стояв там, де я його залишив. Він перехнябився, вісь лівого переднього колеса лежала на залитому гудронованому узбіччі. Запасне колесо і знятий диск валялися в рівчаку.
Певне, вони обшукали машину. І все ж таки в мені жевріла надія. Я поліз задом до салону, вдарився головою об кермо, тоді повернувся на бік і дотягся скутими руками до схованки. "Кольт" був на місці. Я дістав зброю.
Вибравшись із машини, я взяв пістолета за рукоятку й оглянув його. Щоб хоч трохи захистити "кольта" від дощу, я міцно притис його до спини й рушив назад до будинку.
8
Я був уже десь на півдорозі, коли це раптом повернувся Їгер. Він саме звертав із шосе, і його фари мало не освітили мене. Я гепнувся у рівчак, ткнувся носом у грязюку й почав молитися.
Машина прогуркотіла повз мене. Я чув, як зашурхотіла під шинами мокра жорства перед будинком. Потім двигун заглух, фари погасли. Ще трохи перегодя грюкнули дверцята. Я не чув, як зачинилися двері в будинку, але помітив за дверима тьмяну смужку світла, коли двері відчинилися.
Я підвівся й попростував до машини — маленького, досить старого купе. Пістолет муляв мені в стегно.
У машині нікого не було. Вода ще булькала в радіаторі. Я прислухався, але з будинку не долинало жодного звуку. Ні гучних голосів, ані інших ознак сварки. Тільки дощові краплі важко тарабанили по ринвах.
Ігер був у будинку. Мона випустила мене, і тепер Леш зостався там із нею. Мабуть, вона нічого йому не [158] скаже. Вона тільки стоятиме й дивитиметься на нього. Ця жінка — дружина його боса. Їгер має боятись її.