Реймонд Чандлер
Завіса
Переклад Олексія Барієва
1
Коли я побачив Ларрі Бетцеля вперше, він був напідпитку й сидів у вже не новому "ролс-ройсі" перед баром Сарді. Його супроводжувала висока блондинка, очей якої ви ніколи б не забули. Разом з нею ми умовили його не сідати за кермо, і машину повела вона.
Коли я побачив Бетцеля вдруге, він уже втратив і "ролс-ройса", і блондинку, й роботу в кіно. Все, що він мав, — це розшарпані нерви та костюм, що його слід було б попрасувати. Ларрі мене пам'ятав. Він був, як і першого разу, під добрячою чаркою.
Я купив трохи випити, щоб він похмелився, й віддав йому половину своїх сигарет. Час від часу я зустрічав його, як він казав, "між фільмами". Я примушував Ларрі позичати в мене гроші. Сам не знаю чому. Це був здоровенний вродливий чоловік із великими очима, в яких угадувалося щось простодушне й щире. Те, що в моєму ділі траплялося мені не часто.
Цікаво, що до скасування сухого закону він постачав контрабандне спиртне одній досить впливовій зграї. А в кіно Ларрі взагалі ніколи не знімався. Згодом я випустив його з очей.
Потім одного чудового дня я одержав чека на всі його борги мені й записку про те, що він працює при столиках для гри в рулетку у клубі "Дарданелла" й запрошує мене навідатись до нього. Так я дізнався, що Бетцель знов узявся за рекет.
Я не поїхав до нього, одначе з'ясував, що Джо Мізервей здобув посаду й одружився з тією самою блондинкою з гарними очима, з якою колись перед [131] баром Сарді сидів у "ролсі" Ларрі. А я все ще не міг вибратись до клубу.
Потім якось рано-вранці біля мого ліжка постала невиразна постать. Штори в кімнаті були опущені. Мабуть, від шарудіння я прокинувся. Постать була велика й тримала в руці пістолет.
Я повернувся на бік, протер очі й сказав:
— Гаразд. У кишені штанів у мене дванадцять доларів, а наручний годинник коштує двадцять сім п'ятдесят. Ви на цьому не розбагатієте.
Постать одійшла до вікна, трохи відслонила штору й виглянула на вулицю. А коли той чоловік повернувся до мене, я впізнав у ньому Бетцеля.
Його обличчя відбивало надзвичайну втому, до того ж Ларрі не завадило б поголитися. Проте він був у смокінгу й темному двобортному пальті із зів'ялою карликовою трояндою в петельці.
Він сів, розгублено подержав пістолета на коліні, наче не знав, що робити з ним далі, й нарешті сховав його.
— Ти відвезеш мене в Берду, — сказав Ларрі. — Я мушу вшиватись з міста. Вони взяли мене на приціл.
— Гаразд, — погодився я. — Розказуй.
Я сів на ліжку, спустив ноги на килим і запалив сигарету. Було десь трохи за пів на шосту.
— Твій замок я відімкнув шматком твердого целулоїду, — пояснив Ларрі. — Ти хоч інколи користуйся на ніч засувкою. Я не знав напевне, де твоя нічліжка, й боявся розбудити весь будинок.
— На другий раз перевіряй за поштовими скриньками, — порадив я. — Але розказуй далі. Ти ж, здається, не п'яний?
— Я б хотів бути п'яним, та спершу мені треба втекти звідси. Просто я схвильований. І не такий міцний, який був колись. Ти, звісно, читав, що О'Мара зник.
— Читав.
— Все одно послухай. Зі мною нічого не станеться, якщо я трохи поговорю. Не думаю, що мене тут вистежили.
— Нам обом не завадить промочити горло, — сказав я. — Віскі он там, на столі.
Він швидко налив у дві склянки й передав одну мені. Я накинув на себе купальний халат і взув пантофлі. Ларрі пив, і його зуби дрібно цокотіли по склу. [132]
Поставивши порожню склянку, він зціпив руки й почав свою розповідь:
— Дада О'Мару я знав досить добре. Бувало, ми з ним провозили з Х'юнем-Пойнта героїн. Навіть упадали вдвох за однією дівчиною. Тепер вона замужем за Джо Мізервеєм. А Дад оженився на п'яти мільйонах. Він узяв собі гулящу розлучену дочку генерала Дейда Вінслоу...
— Усе це мені відомо, — перебив я його.
— Атож. Але ти послухай. Вона витягла його з підпільного бару так само легко, як я підняв би тацю в кафетерії. Та йому не хотілося жити. Я маю підозру, що Дад навідувався до Мони. Він дізнався, що Джо Мізервей та Леш Їгер промишляли на стороні краденими машинами. Тож вони його й порішили.
— Хай їм грець, — сказав я. — Давай іще по ковточку.
— Ні. Ти послухай. Тут лише два моменти. Того вечора, коли О'Мара запнув завісу... Ні, того вечора, коли газети повідомили про це, зникла й Мона Мізервей. Тільки не з власної волі. Вони сховали її в одному будинку серед помаранчових гаїв за кілька міль від Реаліто. Поруч із автомайстернею одного мерзотника на ім'я Арт Гак. Я все розвідав. Я вистежив там Джо.
— Чого ти поліз у цю справу? — поцікавився я.
— Я й досі її кохаю. І кажу тобі про це лише тому, що колись ти дуже мені допоміг. Можеш скористатися моїми відомостями, коли я вшиюсь. Вони сховали її для того, щоб у людей склалося враження, ніби Дад утік разом із нею. Але лягаші, звісно, не такі дурні й навідалися до Джо. Та Мону вони не знайшли. У них є спеціальна система для розслідування таких справ, і вони працюють за цією системою.
Він підвівся, знову підійшов до вікна й виглянув у Щілину між шторами.
— Внизу стоїть синій седан. Здається, я його вже бачив, — сказав Ларрі. — А може, й ні. Таких машин багато. — І він знову сів.
Я мовчав.
— Той будинок під Реаліто стоїть за першим поворотом на дорозі, що веде на північ від бульвару Футгілла. Ти його пропустиш. Там тільки та майстерня, а одразу по сусідству — будинок. А* вище розташований старий завод, що виробляє ціанід. Я розказую тобі про це... [133]
— Це перший момент, Ларрі, — урвав я Ларрі— — А другий?
— Молодик, який возив Леша Ігера, два тижні тому втік і подався на Схід. Я позичив йому п'ятдесят доларів. Бо він зостався без цента за душею. Хлопець розповів мені, що Їгер їздив до маєтку Вінслоу того вечора, коли зник Дад О'Мара.
Я пильно поглянув на нього.
— О, це вже цікаво. Проте не досить, щоб одразу встрявати в цю халепу. Зрештою нам доведеться звернутись до управління поліції.
— Звичайно. І врахуй іще одне. Вчора ввечері я напився й розказав Ігерові про все, що знаю. А потім покинув у "Дарданеллі" роботу. І коли повертався додому, мене хтось обстріляв. Відтоді я переховуюсь. Ну, то ти відвезеш мене до Берду?