По знесенні кріпацтва в Росії1 всі землі як були, так і залишилися чи то панськими, чи то казенними. Вільні ж уже селяни, користуючися тими не їхніми грунтами, були чи то до панів, чи то до казни в відносинах посесорських. Ненормальність такої речі правительство спізнало і в самому початку 1870-х років поклало віддати селянам усі "оброчні" землі у їх громадську власність — на довголітній викуп. Але уряд обов'язково тієї реформи робити чомусь не бажав. Він попустив те, хоч і задля погляду більше тільки, щодо казенних грунтів на волю самих селян, а щодо панських земель — на згоду їх обох — селян і панів. Коли вони згоджувалися, то правительство тоді зараз же викупало у власність собі у панів належні землі і віддавало їх уже від себе селянам.
Приказано було волостям збирати сходи і відбирати від громади на викуп земель від казни згоду формальним способом, приговорами.
Але вияснити розумно і виразно темним людям, селянам, задля чого воно ті приговори, і що воно таке будуть ті "викупні платежі", і замість чого вони, і чи краще буде від того людям надалі, не було нікого. Найближчий, а через те й головний проводир селянства, волосний їхній старшина мало чого й сам у тому тямив, то нічим він і не міг запомогти своїм братам. Волосні старшини тоді в 99 % були темні, як і все коло, були зовсім неграмотні й увсюди, де того треба було по закону, за них підписувався писар, старшина ж, та й те не повсякчас власною рукою, печать тільки свою урядову прикладав, та й годі, часто-густо зовсім без певності навіть, чи там він її прикладає, де треба, чи, може, і заради якого іншого, йому несвідомого діла.
Отож з поводу тих викупів між людьми народилися великі балачки, розмови, силкування вияснити собі, власним розумом дійти, до чого воно все те верне й як і що воно буде. Всюди по селах люди мало-мало вільними часами зіходилися купками й у будень навіть і, посідавши де на призьбі якій або де на дубках на вулиці біля воріт, годинами морочилися. Більше то всі сиділи мовчки, думаючи та копирсаючи паличками землю, бо ж ніхто ніяк ні до чого не міг додуматися. Хіба хто-небудь от із таких бесідників дасть було покій своїй паличці, спиниться черкати нею по землі, та й обернеться до своїх розмовників, та й скаже їм яку нісенітницю. Такому було то хто-небудь ближчий від нього відповість що-небудь, інші всі прислухаються до того, що то там ті кажуть, похитають головами, дехто чухнеться, інший губами цмокне, той, гляди, крекне, і знов усі мовчки почнуть міркувати, а згодом то з тим усі й порозходяться.
* * *
В одному селі Валуйського повіту Воронезької губернії саме того часу животів на світі старий солдат. Він відбув уже давненько свій тогочасний 25-літній час солдатчини та й жив у тому селі й одставці, на покої у якихсь там своїх родичів. Був той солдат грамотний, та ще й добре по печатному, найбільше ж по-церковному він* тямив, так що навіть й Апостола 2 в церкві читав. Писати ж він зовсім не вмів, а також і по писаному, як є, нічого не міг розібрати. Але і через таку свою грамотність між зовсім темними земляками він був людиною світлою на погляд усіх, а через те де в чому задля всіх був немалим авторитетом.
— Царя! Що царя?! Та я щодня декілька літ підряд царя оттак перед собою, як оце тебе зараз, бачив. Еге! І не перелічити, скільки-то я ночей перестояв біля дверей його опочивальні. Було, прокинувшися вранці, небіжчик Миколай Павлович 3, царство йому небесне, відчинить двері, вийде, побачить мене та.
— А! Це ти, Тарасе? Здравствуй!
А.я було витягнуся оттак, дивлюся йому в самісінькі вічі оттак, щоб і не мигати, та йому у відповідь:
— Здравіє желаю вашому імператорському величеству! А він мені:
— Ну, спасибі, спасибі тобі! Іди ж вже додому, чи там пак у казарми, та скажи там свому ротному, що я приказав, щоб він тобі чарку горілки дав.
А я було: — Радий старатися, ваше імператорське величество!
Та повернуся було круто, оттак, наліво кругом, значиться, грюкну було рушницею об діл, лясну було нею оттак (і він задля прикладу бив палкою об землю) та й пішов собі тоді оттак, тільки аз-два-три, аз-два-три, та прямісінько до ротного.
— Так і так,— кажу йому,— від самого царя такий приказ вийшов, щоб горілки мені ви зараз дали.
То він мені, було, зараз же, ту ж мить зараз і наллє повну чарку, та яку чарку! Здо-о-о-о-рову, однаковісіньку, як кухоль! Та якої горілки?! Фу-у-у! Такої-то з вас ніхто ніколи не те що і не нюхав, та й не понюхає ніколи.
— А яка саме вона, дядьку, та царська горілка?
— Та така, що як вип'єш було її, то так аж оттак підскочиш.
— Через віщо ж ви ще й підскакували?
— Як через віщо? Не тямиш?! А через те, що вона по всьому тобі там усередині так животворною міццю і розіллється було. Так вона там у тобі по всіх твоїх жилах, не минаючи ані однієї, і піде, і полізе й полізе. Так ти й чуєш було, що вона так у тобі лізе, та й годі. Еге! Хоч який старий будеш, а відразу помолодієш, як вип'єш було оттаку чарку, як я отто пив, од тієї горілки, так від неї і підскочиш. Он, бач, чого підскочиш! Втямив тепер?
— Та тепер трохи втямив.
— Ну то ж то й то.
Було оттакого і багацько дечого іншого подібного розказував та й розказував, брехав та й брехав і своїм односіль-цям і так усім, з ким йому доводилося балакати, той солдат Тарас. І всі йому у всьому вірили, а через те-то в очах усіх він стояв високо. До нього оберталися багацько де в чому за порадою, найбільше ж коли у кого траплялося таке діло, яке приходило з-поза села або заходило за село. Отож люди і з нетямливими їм тими викупними платежами обернулися до діда Тараса, прохаючи його розказати їм, якщо він знає, що воно таке? І дід Тарас не відмовився від того, хоч відразу, зараз же він їм і не міг нічого про те сказати, не пригадав миттю, що їм відповісти, бо ж він, звичайно, також, як і всі, нічого не тямив у тому.
— Постривайте трохи, чи день, чи два, ось я тільки по книгах роздивлюся, то тоді вже вам певно про все й розкажу,— сказав він. І чи то з хитрості своєї сказав так, щоб не загубити свого реноме перед людьми, чи то, може, він і справді додумувався до того щиро, та й додумався так, що й сам у тих своїх покладах упевнився, тільки ось що він сказав перегодя, ось чим він оголомшив своїх земляків: