(Етюд)
І
На двадцятій верстві від кордону експрес зупинили бандити. Результатом перестрілки було: одне вибите вікно і затримання потяга на кілька хвилин. Коли експрес знову рушив у сизу далечінь туманного дня, в купе Криленка ввійшов повожатий і попрохав його дати притулок двом громадянам.
— Прошу пробачення,— сказав він.— В розбите бандою вікно вривається вітер, і пасажири вимагають, щоб я їх перевів у інше місце. Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур'єрів?
— Будь ласка,— кинув Криленко і підвівся з ліжка. В купе увійшло двоє. Один із них середнього зросту, з живими мишачими очима — мовчки положив на полицю чемодана і, не привітавшись, сів. Другий, очевидно, супутник першого, не в міру худий, не в міру високий, так що, входячи в купе, мусів низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово відкинув плече і попрохав пробачення за турботу. Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав:
— Я вам не заважаю, шановний добродію?
— Очевидно, ні,— промовив Криленко і здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобігливість.
Не в міру високий пасажир мовчки, не підводячись, скинув пальто й подивився своїми світло-синіми очима у вікно. В такому положенні він просидів декілька станцій, і тільки коли в купе спалахнув ріжок електрики, пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка і, підсівши ближче до столика, забубонів по ньому сухими музичними пальцями.
За цей час його супутник встиг декілька разів вибігти з купе і вихопити з подорожніх станційних буфетів кілька фунтів шинки, цукерок, яблук та іншої їжі. Раз у раз він наливав чаю в свою металеву чашку і набивав рота принесеним. Коли потяг одходив від станції, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав відтіля записну книжку і щось там занотовував. Іноді, коли вагони пролітали повз оселі, він підбігав до вікна, безцеремонне затуляв його своїм станом і пильно вдивлявся десь. За дві хвилини він знову сідав на своє місце і знову брав олівця. Ні до свого супутника, ні до Криленка він не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час він наспівував веселу шансонетку, вимовляючи тільки:
— Труля-ля-да-труля-ля!
Осінній вечір несміливо зазирнув у вікно. Що далі, то все міцнішало світло електрики. Одноманітні перебої коліс глухо бились у вагон і заколисували. Експрес летів у тумани, одкидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, ліси; одлітали стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
Коли Криленко розплющив очі, він побачив: високий пасажир і зараз бубонів по столу, викидаючи свої тендітні пальці. Його супутника не було. Від парового опалення в купе стало душно, і Криленко підвівся з ліжка, щоб скинути піджак. Осінній вечір уже розтанув, і в купе заглядала темна мряка дощовитої ночі. З сусіднього купе, що праворуч, доносились голоси.
— Дозвольте спитати вас,— сказав після довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повісивши піджака, знову збирався лягти,— відкіля ви їдете?
— З Німеччини,— не повертаючись, коротко кинув Криленко.
— Мабуть, в посольстві працювали? — спитав пасажир і уважно подивився на свого співбесідника.
— Так!
— Я одразу догадався,— усміхнувся він.— Саме в посольстві, бо інакше ви не мали б такого вигляду.
Криленко швидко поправив рогово-совині окуляри: його неприємно вразила така несподівана фамільярність.
— Якого вигляду? — трохи суворо спитав він і круто повернувсь. Пасажир враз знітився і обличчя йому перекосилось.
— Коли я вас образив, то прошу пробачення,— промовив він.— Мені здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рідко говорю.
Криленко, який мав здібність завжди й всюди хутко зорієнтуватись, рішив, що він має справу з людиною не зовсім психічно нормальною.
— Я теж радий поговорити з вами,— поспішив він сказати іншим тоном,— ви, очевидно, не зрозуміли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
— Бачите,— помовчавши, промовив химерний пасажир,— коли б ви були випадковим туристом, то ці ваші гостроносі щиблети дуже хамлувато сиділи б на ваших ногах. А втім,— раптом підводячись і несподівано простягаючи руку, сказав він,— дозвольте одрекомендуватися: інженер Сердюк.
— Дуже приємно,— машинально, не називаючи свого прізвища, стиснув руку Криленко, і тут вже відчув, що приємного було надто мало. Інженер, не по-звичайному представившись, знову замовк, і на його N обличчі заграла хороблива усмішка. І ясно: це не могло не вплинути на Криленка. Короткий, але химерний діалог з випадковим подорожником нагадав йому чомусь перші дні 17-го року. В уяві йому промчалось кілька несподіванок, і він здригнув. Але зате Криленко згадав і рівні берлінські вулиці, і тихий кабінет над Шпрее, і нормальне й точне, мов годинниковий механізм, німецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кінематографічною швидкістю і залишило за собою в його душі трохи гіркий і неприємний слід. І що його з Берліна зовсім одкликано, він тільки зараз гостро відчув.
— Так от я й дивлюсь на вас,— сказав після невеличкої павзи Сердюк,— не турист ви... А я, знаєте,— і він весело зареготав,— знаєте, поїхав колись до Шварцвальду. Це було комічне турне. Хоч як повернусь — усе моветон. Німкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, інженер "рюсь" і робить наголос на "рюсь" мовляв, пробачте йому. Це було так комічно...
Інженер уважно подивився на свого співбесідника. Обличчя йому мінялося щохвилини, і на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.
— Чи не думаєте ви підкреслити відому банальність про німецьке філістерство? — кинув Криленко з метою розхолодити інженера та добитись таки нарешті, хто перед ним сидить.
— Саме це я й хотів підкреслити,— поспішно сказав Сердюк.— Хіба вас не цікавить таке питання: як впливає на психічну рівновагу людини комбінація, що складається з Лоенгріга, Шпільгагена та бюргера? Я маю на увазі цивілізованого тевтона.
— Але в ваших словах звучить якась образа,— усміхнувся Криленко.— Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?
— На кого це?