— Добре знаю.
— Дак от він, бач, забрався лікарювати у болгарів,— дома, бач, тісно... ну і переслав мені насіння! Та вже й насіння!.. Спасибіг йому! Гляну на тютюн, аж дух радіє! Дивись, дивись який! Аж гуде! А листя, листя! От тільки не розберу, чи се персічан, чи пахунець... Ти тямиш що в тютюні?
— Коли палю цигарку або люльку, дак тямлю, а так — байдуже...
— Ну, дак тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!..— 3 сим словом мій Іван присів і нагнувся до куща тютюну.— Ба, ба, ба! Отеє так! Що ж отеє таке? Дивись, дивись-бо сюди... глянь! Отеє так!.. Бачиш?
Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленуватих, під барву тютюну, малесеньких козявочок.
— Що воно таке? — допитувався у мене Іван.— Ой, ой! Он і на другому, і на третьому! Так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав від куща до куща.— Он поточили листя, наче решето, і он цілу сталку попід'їдали. Отеє так! Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене і з такою силою, що я аж здригнув.
— Кого ти гукаєш?
— Нікого, як тютюнника... Трохиме!.. Тро-о-о-хи-и-ме!.. Не чутно й не видно. Певно, в клуні крутиться, десь в засторонку.
Мої діти, почувши дядьків крик, побігли з двору і бігли до нас.
— Верніться, діти, верніться, голуб'ятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом сюди йде!
Діти побігли; Іван ходив рядками тютюну: тільки й чутно було що: "Отеє так! Отеє так! Ось і тут, і тут! Отеє такий догляд! Пропав! Увесь пропав!" Показався і Трохим: справді заспаний.
— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Іван.
— Аякже, обходив. 9
— І не брешеш?
— От святий хрест!
— І нічого не примітив?
— Що ж там примічати? Тютюн, як тютюн.
— А се що? Дивись, дивись! Бачиш! — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гнізда козявок,— Бачиш? Що воно? — Трохим придивився.
— Що ж, нічого... козявки...
— Як нічого? — аж скрикнув Іван.— Хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?
— Звісно, од бога... всяка тварь од бога... а шкода є... шкода, що й казати, велика... І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було...
— Да ну-бо, діду! — перебив його Іван.— Хоч не бреши: дивись — інде листя посохло вже, хіба се можна так швидко! Лучче калси: що робить?
Дід засоромився і, понуро дивлячись, одповів:
— Нічого не робить...
— Нехай, по-твоєму, увесь тютюн попід'їдає.
— Усього не попід'їдає... А коли що, дак кликніть попа...
— А піп що поможе?
— Вичитає, помолиться...
— Ти ж кажеш: ся козявка від бога?
— А вже не від чорта...
— Дак коли від бога, дак і піп нічого не вдіє.
— Не попа, дак ворожбита позовіть, нехай заговорить! Іван аж пирснув зо сміху.
— От ви смієтесь,— сказав образливо дід,— а позаторік у Шаповала отак само було: напала козявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив, немов рукою зняло: уся козявка передохла.
Іван перестав сміятися і з цікавістю спитав у діда, чим курив ворожбит?
— Про те не знаю, не питав, та хоч би й спитав, дак хіба він скаже? — відповів дід.— Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі відвести; уся сила в заговорі.
— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю? Я всміхнувся:
— От коли б ми з тобою знали зоологію да ентомологію, дак би й не посилали за ворожками,— промовив він до мене.— А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править... І не тямимо нічого... козявка від бога... попа на неї треба або воролску...— Іван докірливо хитав головою...
— Може б, ліпше було, паничу, не займать козявки,— сказав дід.— Тепер вона наїлась, сидить собі в одному місці, а то як розворушимо її да розлізеться по всій плантації,— більшої шкоди коли б не добуть...
— Да ти ж сам радиш до ворожки.
— Я не раджу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може, се й не така козявка, як була в Шаповала... По-моєму, нехай вже отсі рядки їсть...
— А поївши отсі, далі нехай лізе?.. Ах ти голово!..
— Воля ваша! Про мене... а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..
— Говори!
— Так по-моєму... а проте... воля ваша, ваше добро, як знаєте... А я знов-таки гадаю: і чоловік, і звір, і козявка — коли голодні, дак і зліші, і більше шкодять...
— Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо,— обернувся до мене Іван.
— Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві... молитву чоловік знає,— говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.
— Там і в житах у нас не все благополучно,— промовив наче нехотя дід Трохим.
Іван зупинився і спитав:
— Спаш?
— Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже,— відказав дід.
— Та що ж там таке? Може, вилягло жито?
— Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.
— Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!
— Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.
Іван аж розсердився та до мене:
— Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?
— Од жука бог милував, і мухи не чутно... Та се, пани-ченьку, не моє діло, а токового.
— Тьфу! От чоловік! Кажи що там? — сердячись, крикнув Іван.
— Там... бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула...
— І тільки? — Іван розреготався.
— Мало хіба сього! — відповів дід понуро.
— Хтось завернув, а я відверну.
— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід жахаючись... Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа... Тут без ворожбита не можна...
— І знов ворожбита! — відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.
Гребці садовились обідати, бз^ло їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидалькиками манячили і сиві вуси, були й парубки.