Ганенко підвів голову, глянув на його і знову заховав її між долонями.
— Славний жених! Іде свататься — й не вірить... Скажу, що ти мене так... Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить в силу кохання... краси... Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, й морально... Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м'яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці... і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло... Ось як тепер я: прийду до Сухобрієвих... вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату, — й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих... А як женюсь...
Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто й, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в калоші.
— Що з тобою? — здивувався Семенюк. — Куди ти? Ганенко натяг калоші, кинув "прощай!" — і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.
II
Коли Семенюк увійшов у сіни сухобрієвської кватири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли — одна просто до зали, ліва в кімнату його учня — Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піаніно. Раз у раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.
Він глянув у вітальню, але там була така метушня, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім синім тумані:
і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було розпізнати, і Семенюк мусив до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, "сіль" якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге — в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячись в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковите жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб'єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів-України. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливе повертався до всіх, бив по плечах і колінах "коллег", хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним "крилатим" словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завше поводився серйозно і з пошаною.
— Ну й жених, вошь тебя заешь! — скрикував він за кожним гидким словом, б'ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м'яким, товстим носом аж сяло від задоволення.
"Яка справді мерзота!" — слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихсь добродіїв — не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.
"І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну!" — пронеслося миттю у голові в його. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирикутним лицем його.
— Таким образом, милостивьіе государи й... — милостивьіх государьінь, к сожалению, нет!.. — добродетель восторжествовала, й порок наказан по заслугам... А теперь... — устав Ламазіді з серйозним лицем, — прошу пропустить меня, ибо у меня... не-ве-ста! — повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов з кімнати.
— Ну-ну! — зареготався Фомушка. — Там невеста, а он... Ну, жених, вошь тебя заешь! — радісно озирнувся на всіх.
Авесалом поворухнувся, зітхнув, видимо, ще під вражінням анекдота... тріпнув головою й зареготався.
— Да, действительно, — промовив він. — Это, я знаю, — єсть еще такой анекдот, подобньїй атому.
Всі, чекаючи, повернули до його голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, умостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, й наставився слухати. Семенюк повернувся і вийшов з кімнати.
— Фу, гидота! — плюнув він з злістю й, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піаніно під руками нанятої тапьорші гриміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали різні пари. Було ясно аж надто від ламп, канделябрів та великої люстри, що спускалась по середині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піаніно було запхнуте аж у куток;
згорнуті килими лежали біля його; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шафку з книжками, — розгардіяш надзвичайний!
Семенюк почав шукати "білу косу й чорні брови". Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, а Галі щось не було.
"Може, не прийшла ще?" — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до його, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джиґуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.