ЗАРОБОК НА СВЯТА
Оповідання
В хату Сенька Польного загостила нужда. Він і перед роком не був заможним, а все ж і великої біди не знав. Та звісно, старша біда як розкіш. Посипалось на Сенька нещастя за нещастям, мов з платка. Наяри помер єму одинакхлопчина (бо він, три роки тому як оженився з Копаковою Мариною) — пішла гряда за похорон в чужі руки, бо готового гроша Сенько не мав. Надійшло літо, почала в селі гинути худоба, згинула і Польного корова з телятем. А більше худоби в него й не було. Не опустив Сенько рук; заробляв, як міг. То молотив у дворі цілими тижнями торішнє жито, то січку різав, то дещо інше робив,— от як міг, так крутив своїм світом, аби день за днем сходив. Та перед ніким не жалувавсь він на свою біду, бо не любив сего.
"Будуть гадати люде,— думав він собі,— що коло мене ще не так круто, та скорше поможуть, позичать дещо, а я по жнивах їм все віддам або відроблю з Мариною. Нехай не знають, що коло мене нужда". Надію мав на кілька загонів жита, але і на тім завівся. Упав град, потовк, помервив збіжжя — не було що й збирати. Хіба трохи бульби зібрав.
Минули жнива, надійшла осінь. Ще єї перебули сяк-так; жили обоє тим малим засобом хліба, що зібрали в жнива. А вже коло різдва не знав Сенько, що й починати, не було що їсти. Задовжився він та купив жита на хліб. А купним хлібом не наїсися. За два тижні розійшлося все. Круто знов! Ні в кого позичити зерна, бо і другим град збив; ні в кого заробити, бо й мало в кого гріш є. Що хто мав, то сам собі вимолотив. І пан не потребував молотильників, ЕИМОЛОТИВ майже все збіжжя восени. Де кинутись? Що почати? Мари-нина мати сама ледви живе з батьком, а в Сенька вже родичів нема.
Вже піст кінчиться, за два дні різдво. Сумне різдво! Марина пішла в село до матері дещо роздобути, а Сенько лишився дома. Задуманий, невеселий, взяв він граблі та почав громадити тріски, розкидані біля стодоли, щоби чим затопити в печі та зварити вечерю. Вже смеркало, а він нічого не мав у роті — хоч до причастя йди! Надійшов з двору оконом. Поздоровались.
— А не пішли би ви, Сеньку, завтра на заяців? Приїхав панич на свята, хоче завтра йти на засідку та казав і вас закликати.
А Сенька не раз вже брали зі двору на лови, бо добре стріляв — навчився у війську. Бувало, панич не уб'є й нічого, а Сенько все щось застрілить: чи за<яця, чи лиса, чи птицю яку. Панич всуне що Сенькові в руку, а зато єсть потім єму чим і похвалитися. Сенькові про се й байдуже. Та якось тепер не мав він охоти іти на лови.
— Казав панич: дасть вам ринського,— сказав оконом. Надійшла Сенькова жінка з чимсь у запасці.
— Рннського,— повторила она,— то ж то би він здався на свята!
— Добре,— відповів Сенько,— піду.
Оконом відійшов. Марина врадувалась, мовби їй хто сотку обіцяв. Свята йшли, а она не мала що й в рот вложити; добре, що чоловік заробить ринського на свята.
— А нагромадив ти трісок? — спитала она вже весело.
— Нагромадив троха,— відповів він, забрав в полу тріски і поніс до хати.
На другий день, пополуднувавши, пішов Сенько до двору. Понабивали стрільби і вибралися в ліс. Панич взяв ще і двірського хлопця Миколу, щоби було кому заяців зносити.
Іде Сенько за паничем ззаду та й думає. Стрільби нагадали єму військо, в котрім служив три роки. Не знав він гаразду і в війську, та все легше булсєму тогді жити. Не журився бодай їдою. А тепер... І нагадав він собі той час, як вернув з війська та подружився з Мариною. Він чувся тоді щасливим, вдоволеним і не раз говорив жінці, як-то они колись доробляться ще ліпшого гаразду і при дітях щасливо проведуть свої літа. Та інакше склалося. Чи буде коли ліпше?..
До лісу буде вже недалеко; видко вже було, як сніг аж вгинав гілля дерев та корчів.
— Сеньку,— обізвався панич, поправляючи шкла на носі,— ти підеш на Бедрилівку, там, кажуть, заяців багато. А справуйся добре, як уб'єш два, то третій тобі буде на різд-во. А я сюди піду.
— Добре, паничу,— відповів Сенько.
А до Бедрилівки був значний кусень дороги. Був то яр, зарослий корчами, недалеко зрубу. Пішов Сенько туди полем навпростець. Єму й казати не треба, де вибрати місце на засідку. Знав він сей яр, як свою хату. Бувало, ще хлопцем ходив туди на ягоди, там єму за те забрав лісничий шапку та ще і палицею потягнув по плечах.
Нагадав собі те Сенько, входячи в корчі Бедрилівки. Сніг скрипів під єго ногами та часом затріщало деяке ломаччя. Якийсь заяць наполохався, вискочив з-під корча і давай утікати! В одну мить схопив Сенько стрільбу з плечей, при-міривсь, стрілив, а заяць лише підскочив вгору і упав на сніг неживий.
— Ну, гаразд на початок,— промовив стиха Сенько, піднімаючи ще теплого заяця, взяв єго за ноги, пішов ще трохи дальше, а вкінці кинув заяця на сніг, а сам сів собі на якімсь пні за корчем і ждав.
За горбком, лівобіч від Бедрилівки, роздався стріл, оден і другий. Се панич стрілив. Гомін пішов по лісі. З дерева зірвався наполоханий крук і закрякав, сніг посипався з галуззя на землю — і все стихло. Аж ось за хвилю край лісу коло Бедрилівки вказався заяць, пристанув і насторо-чив уха, мовби чогось слухав. Та недовго ему довелось слухати; Сенько привітав его шротом; він скочив ще кільканадцять кроків і впав на сніг.
"Панич стріляє,— подумав собі Сенько,— а до мене заяці втікають. Не було тобі бічи до мене,— сказав він в думці по заяця, піднімаючи єго зі снігу,— коло панича було тобі безпечніше".
Небавом надбіг двірський хлопець. Панич єго прислав. Цікавий був, чи Сенько справді що убив. Хлопець забрав оба заяці і пішов. В стороні панича, але вже якось ближче, роздались знов два вистріли. Сенько таки добре чув, як панич кликав хлопця; видко, що зближався до Бедрилівки.
Вже добре вечоріло. Далеко, на краю ланів, в противній стороні від лісу, ще лиш трошки червонілось небо від зайшовшого сонця, а мороз тис чимраз дужче. У своїй легкій свитині Сенько трясся від зимна, затирав руки і гнівався на заяців, що їх якось не видко. Вже думав Сенько забирати заяця та йти до панича, та ось межи корчами щось зашелестіло. Показалась вперед голова з рогами, а далі й ціле струнке тіло сернюка. Вискочивши з корчів, він станув, оглянувся і ступив повагом кілька кроків наперед. Сенько схопився і приложив стрільбу до ока.