Ми охоче прийняли запрошення.
— Трагічна справа, — зітхнувши, промовив слідчий. — Мені дуже шкода пані Рено.
— Як вона почувається?
— Все ще непритомна. Та це прояв милосердя божого. Такий стан позбавляє бідну жінку багатьох неприємностей. Лікарі кажуть, що небезпеки нема, та коли вона прийде до тями, її не можна буде хвилювати. Гадаю, не тільки падіння, але й психічний шок спричинилися до її теперішнього стану. Було б жахливо, якби вона втратила розум. Та мене б це нітрохи не здивувало.
Пан Оте відкинувся на спинку стільця, похитуючи головою, замислився. Лише по паузі рішуче сказав:
— О, згадав! У мене ж для пас лист, пане Пуаро. Зараз, зараз… — Він став порпатися серед паперів на столі. Нарешті передав Пуаро невеличкий пакетик. — Його надіслали в іншому конверті з тим, щоб я переадресував вам. Та оскільки ви не залишили адреси, я не зміг одразу ж виконати прохання.
Пуаро з подивом і цікавістю вивчав конверт, на якому було написано великими, з нахилом літерами його ймення. Кореспондент, певно, жінка, до того ж, судячи по почерку, іноземка. Пуаро не розпечатав конверта, а поклав до кишені.
— До завтра. Дуже вдячний за гостинність і дружелюбність.
— Що ви! Завжди до ваших послуг.
Виходячи з будинку, ми зустріли Жіро. Одягнутий ще вишуканіе, ніж раніше, він мав вигляд надто самовдоволеної людини.
— Пане Пуаро! — вигукнув він безтурботно. — Отже ви повернулися з Англії?
— Як бачите.
— Гадаю, ми скоро закінчимо цю справу
— Я такої самої думки, пане Жіро.
Пуаро розмовляв притишеним голосом. Його понурість, здавалося, звеселяла серце паризького детектива.
— Повірте, не бачив такого безвільного злочинця, як цей Жак Рено. Немов тендітна панночка! Не намагається навіть оборонятися. Незвичайно!
— Настільки незвичайно, що змушує замислюватись, чи це так? — лагідним голосом промовив Пуаро.
Та Жіро не слухав його. Він грайливо крутив у руці свій ціпок.
— Ну, на все добре, пане Пуаро. Радий, що ви нарешті переконались у винуватості молодого Рено.
— Пробачте, але я ні в чому не переконався. Жак Рено… невинний.
Жіро здригнувся, завмер на мить. Затим вибухнув нервовим сміхом, раз у раз промовляючи: "Навіжений! Навіжений!.."
Пуаро випростався. В очах його спалахнули злобливі вогники.
— Пане Жіро, весь час, поки тривало розслідування цієї справи, ваше ставлення до мене було підкреслено образливе. Вас треба провчити. Б'юся об заклад на п'ятсот франків, що знайду вбивцю пана Рено раніше за вас. Домовились?
Жіро безпорадно знову промимрив: "Навіжений!"
— Ну, — наполягав Пуаро, — погоджуєтесь?
— Мені не хочеться забирати у вас гроші.
— Заспокойтеся, не доведеться!
— Що ж, згода! Ви кажете, моє ставлення до вас було образливе. Ну, то знайте: ваша поведінка дратувала мене.
— Радий чути це, — сказав Пуаро. — На все добре, пане Жіро. Ходімо, Гастінгсе!
Поки ми йшли вулицею, я не промовив жодного слова. Менше, ніж досі, я вірив, що мені пощастить врятувати Беллу од відповідальності. Зустріч із Жіро, безперечно, підстьобне Пуаро, і він рватиметься в бій.
Раптом я відчув, як хтось поклав мені на плече руку. Обернувшись, побачив Габріеля Стоунера. Ми привіталися, і він запропонував провести нас до готелю.
— А що ви тут робите, пане Стоунере? — поцікавився Пуаро.
— Не можна залишати друзів у біді, — відповів той сухо. — Особливо коли їх несправедливо звинувачують.
— Отже ви не вірите, що Жак Рено вчинив цей злочин? — з надією запитав я.
— Певна річ, ні. Визнаю, деякі речі в цій справі цілком спантеличили мене, проте, незважаючи на дурну поведінку юнака, я ніколи не повірю, що Жак Рено — вбивця.
Я відчув велику симпатію до секретаря. Від його слів мені полегшало на серці.
— Багато хто поділяє ваші почуття, — вигукнув я. — Проти нього дійсно до смішного мало доказів. Я б сказав, що немає ніякого сумніву щодо його виправдання, ніякісінького!
Та Стоунер відповів не так, як мені хотілося б.
— Віддав би багато, аби думати так, як ви, протяг ній похмуро. І одразу звернувся до Пуаро: — Яка ваша думка, добродію?
— Гадаю, становище його дуже складне.
— Вірите в його провину? — різко запитав Стоунер.
— Ні, та боюсь, що важко йому буде довести свою невинність.
— Поводиться він якось дивно, — пробурмотів Стоунер. — Безперечно, я розумію, в цій справі є багато такого, чого ніхто не знає. Жіро тут нічого не вдасться розкрити, бо він — профан і невихована людина. Та все одно ця справа неймовірно динна. Коли пані Рено буде щось замовчувати, я також триматиму язик за зубами. Все це стосується лише її, і я занадто поважаю її вміння приймати правильні рішення, аби втручатися зі своїми порадами чи думками. Але я не можу зрозуміти поведінку Жака Рено. У кожного неупередженого складається враження, що він хоче, аби його вважали винуватим.
— Нісенітниця! — вигукнув я. — Хоча б тому, що кинджал… — Я враз замовк, побоюючись сказати більше, ніж того хотів би Пуаро. — Відомо, що тієї ночі Жак Рено не міг мати кинджал. Пані Рено знає це.
— Вірно, — підтвердив Стоунер. — Коли вона опритомніє, безперечно, розповість про це. Ну, а тепер я маю відкланятись.
— Одну хвилиночку, — Пуаро жестом зупинив секретаря. — Чи можете ви повідомити мені, як тільки пані Рено опритомніє?
— Певна річ.
— Пуаро, правда ж, добре, що я сказав про кинджал, — промовив я, коли ми підіймалися сходами. — Не міг же я говорити відвертіше у присутності Стоунера.
— Ви вчинили цілком правильно. Поки що не треба розповідати, що саме нам відомо. Що ж до кинджала, то ваше твердження мало чим зарадить Жаку Рено. Пам'ятаєте, сьогодні вранці мене не було в готелі цілу годину перед тим, як ми поїхали з Лондона?
— Так.
— Я був зайнятий розшуками фірми, яка виготовила для Жака Рено ті воєнні сувеніри. Це було не дуже важко. Так знайте, Гастінгсе, на його замовлення вони зробили не два ножі для розрізання паперу, а три!
— Отже…
— Отже, подарувавши один матері, а другий Беллі Дювін, третій він, безсумнівно, залишив для себе. Ні, Гастінгсе, боюся, що це не допоможе нам врятувати його від гільйотини.
— До цього не дійде! — викрикнув я, відчувши гострик біль.
Пуаро не дуже певно захитав головою.