— Але ніхто про це жодного разу не згадував.
В голосі Пуаро забриніли менторські нотки:
— Друже мій, працюючи над карною справою, маєш враховувати не тільки те, що тобі розповідають…
По кількох хвилинах ми наблизилися до відомого вже сарайчика. Всі наші знайомі були там, і, обмінявшись чемними привітаннями, Пуаро взявся до роботи. Оскільки я вже знав, як працює Жіро, мені кортіло побачити стиль Пуаро. Він удостоїв сарайчик лише побіжним поглядом. І тільки поношений, подертий піджак і штани, що лежали біля дверей, піддав ретельному огляду. Зневажлива посмішка скривила губи Жіро, і, немов помітивши її, Пуаро кинув згорток на підлогу.
— Стара одежа садівника? — запитав він.
— Достеменно так, — сказав Жіро.
Пуаро опустився на коліна біля тіла небіжчика. Помацав тканину, з якої був зшитий костюм, і впевнився, що ніде немає жодної етикетки. Особливо уважно розглядав черевики, а також брудні та поламані нігті мерця. Вивчаючи їх, він кинув Жіро запитання:
— Ви бачили його руки?
— Так, — відповів той.
По обличчю його не можна було здогадатися, про що він думає.
Раптом Пуаро завмер.
— Пане Дюран!
— Я тут, — лікар ступив крок уперед.
— На губах у нього піна. Ви помітили це?
— Повинен визнати, що ні. Але тепер бачу.
Пуаро знову кинув Жіро запитання:
— Ви, певна річ, помітили піну?
Паризький детектив не відповів. А Пуаро вів собі огляд далі. Ретельно оглянув кинджал, який уже витягли з рани, потому уважно вивчив саму рану. Коли він нарешті підвів голову, в очах його палахкотіли добре відомі мені зеленкуваті вогники.
— Дивна рана! Вона не кровоточила. На одязі нема кривавих плям, лезо кинджала теж майже не закривавлене. Яка ваша думка, пане лікар, що це все означає?
— Що означає?.. Ні-ні, все це дико, ненормально…
— Нічого ненормального нема, все дуже просто. В чоловіка всадили кинджал, коли той уже був мертвий. Пан Жіро погоджується зі мною. Чи не так?
Якої б думки не додержувався Жіро, він ствердно кивнув головою, проте жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі.
Присутні знову зашуміли, висловлюючи здивування і зацікавлення.
— Що за фантазія! — вигукнув пан Оте. — Бити в чоловіка кинджалом після смерті… Дикість! Напевне, якась непримиренна ненависть.
— Ні, — сказав Пуаро. — Я схиляюся до думки, що зроблено це було з холодним серцем, аби досягти певного ефекту, створити необхідне злочинцеві враження.
— Якого ефекту? Якого враження?
— Власне кажучи, того, якого йому майже вдалося досягти, — не дуже зрозуміло відповів Пуаро.
Пан Бекс довго думав, перш ніж запитати:
— У який же спосіб тоді його вбили?
— Ніхто його не вбивав. Він помер сам. Помер, коли не помиляюсь, від приступу епілепсії.
Ця заява Пуаро знову викликала збудження. Лікар Дюран опустився навколішки біля тіла і знов уважно оглянув його. Нарешті він підвівся:
— Пане Пуаро, схиляюся до думки, що ви маєте рацію. Все, що ви сказали, відповідає дійсності. Визнаю свою професійну помилку. Але зрозумійте мене… Кинджал у грудях трупа виключав будь-які інші припущення, крім одного: що чоловіка зарізали. І цей, здавалося, незаперечний факт відвернув мою увагу від усіх інших. Бо, на мою думку, вони були… третьорядними.
Пуаро був героєм дня. Слідчий щедро розсипав компліменти. Пуаро відповідав йому витонченими фразами, які він так полюбляв, а потім, пославшись на те, що ні він, ні я ще не снідали, розпрощався з усіма. Але тут до нього наблизився Жіро.
— Ще одна невелика деталь, пане Пуаро, — сказав він своїм насмішкуватим голосом. — Ми знайшли цю жіночу волосину на кинджалі…
— О! — вигукнув Пуаро. — Жіноча волосина! Хто ця жінка, цікаво?
— Мене це теж цікавить, — відповів Жіро і, вклонившись, пішов.
— А він наполегливий, цей Жіро, — глибокодумно промовив Пуаро, коли ми простували до готелю. — Гм… Невже він збирається ввести мене в оману за допомогою якоїсь жіночої волосинки?
Ми снідали з апетитом, хоча Пуаро весь час був розгублений і неуважний. Поївши, піднялися до нашого номера, і там я попросив його розповісти про свою таємничу подорож до Парижа.
— Охоче, мій друже. Я їздив туди, аби відшукати ось це… — Він витяг із кишені маленьку газетну вирізку, що вицвіла од часу, на якій була фотографія жінки. Угледівши її, я вражено скрикнув.
— Впізнаєте її, друже?
Я ствердно кивнув.
— Пані Добрей!
— Не зовсім так, мій друже. В ті роки вона ще не називала себе Добрей. Це фотографія недоброї слави пані Берольді!
Пані Берольді?! Миттю я згадав суд над жінкою-вбивцею, що викликав інтерес в усіх куточках земної кулі.
СПРАВА БЕРОЛЬДІ
Приблизно років за двадцять до трагічних подій на віллі Женев'єв до Парижа приїхав уродженець Ліона, якийсь собі Арнольд Берольді. Він привіз із собою чарівну молоденьку дружину і доньку-немовля. Пан Берольді — молодший партнер фірми, яка торгувала вином, — був гладкий чоловічок середнього віку, що любив добре поїсти й випити, не зраджував свою красуню дружину і з усіх поглядів являв собою людину винятково непримітну. Фірма, в яку він уклав свої гроші, незважаючи на свої невеликі розміри, процвітала. Та молодшому партнерові це не приносило великого прибутку — родина Берольді жила дуже скромно.
Та наскільки непримітною істотою був пан Берольді, настільки романтичною зовнішністю наділила природа його дружину. Молода і вродлива, з надзвичайно привабливими манерами, пані Берольді одразу викликала до себе інтерес на вулиці, де вони жили. Інтерес цей ще більше зріс, коли сусіди почали пошепки переказувати один одному таємничу історію її походження. Подейкували, що вона незаконнонароджена дочка великого російського князя, інші твердили, що батько її буцімто австрійський ерцгерцог…
Серед приятелів і знайомих родини Берольді був молодий адвокат Жорж Коно. Минуло небагато часу, і всім стало ясно: чарівлива Жанна цілковито заволоділа його серцем. Вона стримано заохочувала молодого чоловіка, та була досить обережна і завжди підкреслювала повну відданість своєму підтоптаному чоловікові. Незважаючи на це, знайшлося багато злих язиків, котрі твердили, ніби молодий Коно її коханець. І не він один!
Коли Берольді прожили в Парижі три місяці, на обрії з'явилася ще одна особа — містер Гайярем П. Трепп, казково багатий американець. Невдовзі після знайомства з чарівною і таємничою пані Берольді він також став жертвою її привабливості. Його захоплення ні для кого не було секретом, але тримався він пристойно.