— Зараз, — сказав я, обмірковуючи кожне слово, — хоч ми і знаємо набагато більше, ніж раніше, проте не наблизились до розв'язання таємниці, хто вбив пана Рено.
— Ні, — заперечив Пуаро бадьоро. — Насправді ми набагато віддалилися.
Цей факт, здавалося, приніс йому таке дивне задоволення, що я зачудовано подивився на нього. Наші погляди стрілись, і він усміхнувся. Раптом з очей моїх спала полуда.
— Пуаро! Пані Рено… Розумію! Вона, напевне, захищає когось.
Спокій, з яким Пуаро вислухав моє зауваження, безпомилково свідчив, що йому це вже спадало на думку.
— Так. Захищає когось чи, може, прикриває. Одне з двох.
Згодом, коли ми опинились у холі готелю, він жестом попросив мене мовчати.
ДІВЧИНА З ЗАНЕПОКОЄНИМИ ОЧИМА
Під час сніданку Пуаро сердито зауважив:
— А тепер я хотів би повернутися до вашого нерозсудливого вчинку. Сподіваюсь, ви нічого від мене не приховуватимете?
— Ви маєте на увазі те, що сталося вранці? — я намагався говорити якомога байдужіше.
Та хто може змагатися з Пуаро! За кілька хвилин він примусив мене розповісти про ранкові події, не пропускаючи жодної деталі.
— Дуже романтична історія. До речі, як звуть ту чарівну молоду особу?
Я повинен був зізнатися, що не знаю її ймення.
— Ще романтичніше! Перша зустріч у вагоні, а друга — тут, на місці злочину. Як кажуть, подорожі кінчаються зустріччю закоханих…
— Не говоріть дурниць, Пуаро.
— Вчора — панночка Добрей, сьогодні — панночка… Попелюшка! Ви велелюбний, Гастінгсе! Вам треба б подбати про власний гарем!
— Смійтесь, смійтесь… Панночка Добрей дуже гарна дівчина, я у захопленні від неї і не соромлюся говорити про це. Що ж до другої, то вона не викликає у мене жодних почуттів. Я не сподівався навіть знову зустрітися з нею.
— Не збираєтеся побачитися з панночкою Попелюшкою?!
Це дивне запитання пролунало радше як наказ. Пуаро кинув на мене роздратований погляд, і враз перед очима спалахнули, немов написані вогнем, слова "Готель "Маяк". Я знову почув її голос: "Завітайте до мене…" Я відповів Пуаро якомога зневажливіше:
— Вона запрошувала мене прийти, та, певна річ, я не піду.
— Чому "певна річ"?
— Ну, просто не хочу.
— Панночка Попелюшка зупинилася в готелі "Англетер", коли не помиляюсь.
— Ні, в готелі "Маяк".
— Справді. Вилетіло з голови.
На мить у мене з'явилося передчуття чогось недоброго. Я був переконаний, що не згадував у присутності Пуаро назву готелю, в якому зупинилася дівчина. Подивився на мого друга. Він за звичкою різав шматок хліба на невеличкі кубики і, здавалося, повністю був занурений у цю роботу.
Каву ми пили просто неба і милувалися морем. Пуаро викурив одну з своїх маленьких сигареток. Потому витяг із кишені годинника:
— Потяг до Парижа відходить о другій двадцять п'ять. Уже час іти.
— До Парижа? — здивовано вигукнув я.
— Ви не помилились, мій друже.
— Ви їдете до Парижа, Пуаро? Чого?
Відповів він дуже серйозно:
— Шукати вбивцю пана Рено.
— Гадаєте, він у Парижі?
— Абсолютно певен, що його там нема. Однак шукати я повинен саме там. Ви нічого не розумієте, та я все розповім, коли настане час. Повірте: мені конче необхідно поїхати туди. Ненадовго. Цілком імовірно, що я повернуся завтра. Не пропоную вам їхати зі мною. Залишайтеся тут і не зводьте очей з Жіро. Не залишайте одного пана Жака Рено.
— Ви нагадали… Я хотів би спитати у вас одну річ, — сказав я. — Звідки ви дізналися про стосунки Жака з Мартою Добрей?
— Дорогий мій друже, я знаю людей. Зведіть в одному місці такого юнака, як молодий пан Рено, і таку гарну дівчину, як Марта, і не треба бути пророком, аби здогадатися, до чого це призведе. Я знав також про сварку між батьком і сином. Вона почалася або через гроші, або через жінку. Юнак був вкрай розлючений — про це нам розповіла Леоні, — і я вирішив, що причиною тому була жінка. І не помилився.
— Ви з самого початку знали, що вона кохає молодого Рено.
Пуаро всміхнувся:
— В усякому разі, я бачив, що у неї занепокоєні очі. І завше, згадуючи панночку Добрей, думаю про неї, як про дівчину з занепокоєними очима.
Від його похмурого голосу я зніяковів.
— Що ви хочете сказати, Пуаро?
— Гадаю, ви скоро про все дізнаєтесь. Та мені вже треба поспішати.
— Я проведу вас до станції.
— Ні в якому разі. Забороняю! — Він промовив це так владно, що я зовсім зніяковів. — Я не жартую, друже. До побачення!
Коли Пуаро пішов, я просто не знав, куди себе подіти.
Знічев'я побрів на узбережжя, спостерігаючи тих, що купалися в морі. Але в самого не виникло ані найменшого бажання залізти у воду. Мені кортіло зустріти Попелюшку в якомусь чудернацькому купальному костюмі, та її ніде не було. І тут мені спало на думку, що, врешті-решт, з мого боку буде лише проявом ввічливості завітати до дівчини, поцікавитися, як вона почувається. А вже після цього можна буде остаточно поставити крапку на стосунках з нею. До того ж може статися, що вона знову з'явиться на віллі, щоб побачитися зі мною, і не виключено: її візит спричиниться до нових неприємностей. Отож я полишив пляж і попрямував до міста. А скоро опинився перед вельми скромними готелем "Маяк". Я не знав прізвища дівчини, і це вкрай мене бентежило. Щоб зберегти гідність, я вирішив зайти всередину й обдивитись. Можливо, вона в холі чи в кімнаті відпочинку? Але її ніде не було видно. Деякий час я чекав, а далі відвів швейцара набік і тицьнув йому в руку п'ять франків.
— Я хочу побачити даму, котра зупинилась у вас. Молода англійка, невисока на зріст, темноволоса. Я не запам'ятав її прізвища.
Швейцар заперечно похитав головою, ледь стримуючи посмішку.
— У нас така дама не зупинялась.
— Але вона сама мені сказала, що живе тут.
— Напевно, добродію, ви припустилися помилки чи, що вірогідніше, помилилася дама. Бо сюди вже приходив один пан і питав про неї.
— Що ви кажете! — здивовано вигукнув я.
— Так, пане. Пан змалював її так само, як і ви.
— Який він із себе?
— Невисокий на зріст, зі смаком одягнутий, дуже охайний, зі щетинистими вусами, дещо дивною формою голови і з зеленкуватими очима…
Пуаро! Так ось чому він не дозволив мені супроводити його на вокзал. Яке нахабство! Навіщо він тиче носа не в свої справи? Невже вважає, що мені потрібна нянька?..