Записки з мертвого дому

Страница 79 из 89

Федор Достоевский

Вони залишились, бо були уперто й бридливо переконані, що все це дурниця і нічого, крім лиха, з цього діла не буде. Та мені здається, що все-таки вони почували себе тепер якось незручно, j дивилися не зовсім само-впевнено. Вони хоч і розуміли свою цілковиту рацію щодо претензії,— це згодом і і підтвердилося,— але все-таки усвідомлювали себе ніби відступниками, які покинули артіль, неначе видали товаришів плац-майорові. Опинився тут і Иолкін, отой самий хитрий мужичок-сибіряк, що прийшов за фальшиву монету й відбив ветеринарну практику в Куликова. Дідок із стародуб-ських слобід був також тут. Кухарі всі до єдиного лишилися на кухні, мабуть, з переконання, що вони теж становлять частину адміністрації, отже, й непристойно їм виходити проти неї.

— Однак,— почав я, нерішуче звертаючись до M—го,— крім цих, майже всі вийшли.

— Та нам що? — пробурчав Б.

— Ми в сто разів більше за них ризикували б, якби вийшли; а навіщо? Je haïs ces briqandsl. І невже ви хоч одну хвилину думаєте, що їхня претензія відбудеться? Яка ж охота лізти в безглуздя?

— Нічого з цього не буде,— підхопив один із каторжних, упертий і озлоблений старик. Алмазов, що був тут же, поспішив підтакнути йому на відповідь.

— Опріч того, що пересічуть з півсотні,— нічого з цього не буде.

— Майор приїхав! — крикнув хтось, і всі жадібно кинулись до вікон.

Майор влетів лихий, оскаженілий, червоний, в окулярах. Мовчки, але рішуче підійшов він до фрунту. В цих випадках він справді був сміливий і не втрачав самовладання. Втім, він майже завсіди був напідпитку. Навіть його засмальцьований кашкет з оранжевою околичкою й брудні срібні еполети мали цієї хвилини щось зловісне. За ним ішов писар Дятлов, надзвичайно важлива особа в нашому острозі; він по суті керував усім в острозі й мав навіть вплив на майора, хлопець хитрий, дуже собі на умі, але й не поганий. Арештанти були вдоволені ним. Слідом за ним ішов наш унтер-офіцер, який, очевидно, вс*гиг уже дістати страшенну нагінку і сподівався ще Вдесятеро більшої; за ним — конвойні, троє чи четверо, не більше. Арештанти, що стояли без кашкетів з того

£К^<Я ненавиджу цих харцизів (франц.).

самого часу, здається, як послали по майора, тепер усі випростались, підправились; кожен із них переступив з ноги на ногу, а потім усі так і завмерли на місці, чекаючи першого слова або, краще сказати, першого крику вищого начальства.

Він негайно й розітнувся; з другого слова майор загорлав щосили, цим разом навіть із якимсь виском: дуже вже він оскаженів. З вікон нам видно було, як він бігав по фрунту, кидався, допитував. Проте запитань його, як також і арештантських відповідей, нам через велику від-далв-не було чути. Тільки й розібрали ми, як він верескливо кричав:

— Бунтівники!.. Крізь стрій... Заводіяки! Ти заводіяка! Ти заводіяка! — накинувся він на когось.

Відповіді не було чути. Але за хвилину ми побачили, як арештант відокремився і пішов до кордегардії. Ще за хвилину пішов слідом за ним другий, потім третій.

— Усіх під суд! Я вас! Це хто там на кухні? — заверещав він, побачивши нас в розчинені вікна.— Усіх сюди! Гнати їх зараз сюди!

Писар Дятлов рушив до нас на кухню. В кухні сказали йому, що не мають претензії. Він негайно повернувся й доповів майорові.

— А, не мають! — промовив той, двома тонами нижче, як видно, зрадівши.— Однаково, всіх сюди!

Ми вийшли. Я почував, що якось совісно нам виходити. Та й усі йшли, наче похнюпивши голову.

— А, Прокоф'єв! Йолкін теж, це ти, Алмазов... Ставайте, ставайте сюди, в купку,— казав нам майор якимсь поспішливим, але м'яким голосом, ласкаво на нас позираючи.—>М—цький, ти теж тут... от і переписати. Дятлов! Зараз же переписати всіх вдоволених окремо і всіх невдоволених окремо, всіх до єдиного, і бумагу до мене. Я всіх вас подам... під суд! Я вас, шахраї!

Бумага подіяла.

— Ми вдоволенії — похмуро крикнув раптом один голос із юрби невдоволених, але якось не дуже рішуче.

— А, вдоволені! Хто вдоволений? Хто вдоволений, той виходь.

— Вдоволені, вдоволені!—долучилося кілька голосів.

— Вдоволені! Виходить, вас баламутили? Виходить, були заводіяки, бунтівники? Тим гірше для них!..

— Господи, що ж це таке! — почувся чийсь голос у юрбі. '£'-> '

— Хто, хто це крикнув, хто? — заревів майор, кидаючись у той бік, звідки почувся голос.— Це ти, Расторгуев, ти крикнув? У кордегардію!

Расторгуев, одутлий і високий молодий чоловік, вийшов і повільно попростував д|о кордегардії. Крикнув зовсім не він, та що на нього вказали, то він і не суперечив. 1

— З жиру казитесь! — зарепетував услід йому майор.— Ач товста мордяка, за три дні не... Ось я вас усіх розшукаю! Виходьте вдоволені!

— Вдоволені, ваше високоблагородіе! — почулося кілька десятків понурих голосів; інші уперто мовчали. Та майорові тільки того й треба було. Йому, очевидно, самому було вигідно покінчити мерщій справу, і якось покінчити згодою.

— А, тепер усі вдоволені! — промовив він квапливо.— Я це й бачив... знав. Це заводіяки! Між ними, очевидно, є заводіяки! — говорив він, звертаючись до Дятлова. — Це треба докладніше розслідити. А тепер... тепер на роботу час. Бий у барабан!

Він сам був присутній на розводці. Арештанти мовчки й сумно розходилися по роботах, вдоволені принаймні з того, що швидше йшли геть з-перед очей. А майор негайно після розводки навідався до кордегардії і розпорядився з "заводіяками", проте не дуже жорстоко. Навіть квапився. Один із них, казали потім, попросив прощення, і він зараз же простив його. Видно було, що майор почасти не в гуморі і, можливо, навіть злякався. Претензія у всякому разі річ дражлива, і хоч скаргу арештантів і не можна було по суті назвати претензією, бо заявляли її не вищому начальству, а самому ж майорові, та все-таки було якось незручно, негарно. Особливо бентежило, що повстали геть усі. Слід було притлумити справу хоч би там що. "Заводіяк" незабаром випустили. Назавтра ж харч покращав, та, проте, ненадовго. Майор у перші дні став частіше навідувати острог і частіше виявляв непорядки. Наш унтер-офіцер ходив заклопотаний і спантеличений, мовби кіяк не міг отямитися від подиву. Що ж до арештантів, то вони ще довго після цього не могли заспокоїтися, проте вже не хвилювалися, як перше, а мовчали розтривожені, збиті з пантелику. Дехто навіть похнюпив голову. Інші буркотливо, хоч і небалакуче висловлювалися про все це. Багато хто озлоблено і вголос підсміювався сам із себе, немов караючи себе за претензію.