— Та де ж ти жив досі?
— В лісі, ваше високоблагородіє.
— Усе в лісі?
— Усе в лісі.
— Ну а взимку?
— Зими не бачив, ваше високоблагородіє.
— Ну а ти, тебе як звуть?
— Сокирою, ваше високоблагородіє.
— А тебе? !
— Точи-гав-не-лови, ваше високоблагородіє.
— А тебе? !
/ — Поточуй-либонь, ваше високоблагородіє.
— Усі нічого не пам'ятаєте?
— Нічого не пам'ятаємо, ваше високоблагородіє.
Стоїть, сміється, і вони на нього дивляться, посміхаються. Ну, а іншим разом і в зуби дасть, як нарвешся. А люд усе здоровенний, жирні такі.
— Відвести їх до острогу,— каже,— я з ними потім; ну, а ти залишайся,— це мені тобто каже.— Іди сюди, сідай! —Дивлюся: стіл, папір, перо. Думаю: "Що це він збирається робити?" — Сідай,— каже,— на стілець, бери перо, пиши! — а сам ухопив мене за вухо та й тягне. Я дивлюся на нього, як чорт на попа: "Не вмію,— кажу,— ваше високоблагородіє".— Пиши!
— Змилосердіться, ваше високоблагородіє.
— Пиши, як умієш, так і пиши! — а сам усе за вухо тягне, все тягне, та як крутне! Ну, хлопці, скажу, легше б він мені триста різок усипав, аж іскри посипались — пиши, та й годі!
— Та що він, здурів, чи що?
— Ні, не здурів. А в Т—ку писарчук незадовго перед тим штуку втяв: гроші цапнув казенні та з тим і втік, теж вуха стирчали. Ну, дали знати скрізь. А я за прикметами немовби й підійшов, то от він і мордував мене: чи вмію я писати та як я пишу?
— Ото яке діло, хлопче! А боляче?
— Кажу ж, боляче. Вибухнув загальний сміх.
— Ну а написав?
— Та що написав? Став пером водити, водив-водив по паперу, він і кинув. Ну, ляпасів з десяток уліпив, звісно, та з тим і пустив, теж до острогу, значить.
— А ти хіба вмієш писати?
— Перше вмів, а от коли стали перами писати, то вже я й розучився...
Ось у таких розповідях, або, краще сказати, в такій балаканині, минав іноді наш нудний час. Господи, яка то була нудьга! Дні довгі, задушні, один нестеменнісінь-ко як другий. Хоч би книжка яка! І тим часом я, особливо на початку, часто ходив до госпіталю, іноді хворий, іноді просто лежати: тікав від острогу. Важко було
там, іще важче, ніж тут, морально важче. Злість, ворожнеча, свара, заздрощі, безнастанні чіпляння до нас, дворян, злі, погрозливі обличчя! А тут у госпіталі всі були на рівній нозі, жили більше по-приятельському. Найсумніщий час протягом цілого дня випадав увечері, при свічках та на початку ночі. Лягають спати рано. Тьмяний нічник світить далеко біля дверей яскравою цяткою, а на нашому кінці напівтемрява. Стає смердюче й душно. Дехто не може заснути, підведеться й сидить години півтори на постелі, схиливши свою голову в ковпаку, мовби про щось думає. Дивишся на нього цілу годину й силкуєшся вгадати, про що він думає, щоб і собі якось згаяти час. А то почнеш мріяти, пригадувати минуле, малюються в уяві широкі й яскраві картини; згадуються такі подробиці, що іншим часом і не згадав би і не пережив би так, як тепер. А то міркуєш про майбутнє: як-то вийдеш з острогу? Куди? Коли це буде? Чи повернешся коли-небудь на свою рідну сторону? Думаєш, думаєш, і надія ворухнеться в душі... А то іншим разом просто почнеш лічити: раз, два, три і т. д., щоб якось серед цього ліку заснути. Я часом налічував до трьох тисяч і не засинав-. Ось хто-небудь заворушиться. Устьянцев закашляє своїм гнилим, сухотним кашлем і потім слабко застогне та щоразу приказує: "Господи, я— согрішив!" І дивно чути цей хворий, розбитий і ниючий голос серед загальної тиші. А ось де-небудь у куточку теж не сплять і розмовляють із своїх койок. Один почне щось розповідати про свою бувальщину, про далеке, про минуле, про бродяжництво, про дітей, про дружину, про колишні— порядки. Так і відчуваєш уже з самого віддаленого шепоту, що все, про що він розповідає, ніколи до нього знову не повернеться, а сам він, оповідач,— скиба відрізана; другий слухає. Чути тільки тихий, рівномірний шепіт, наче вода жебонить десь далеко... Пам'ятаю, якось раз, одної зимової довгої ночі, я прослухав одне оповідання. На перший погляд воно здалося мені якимсь гарячковим сном, немовби я лежав у гарячці і мені все це приснилося в жару, в маячні...
IV. АКУЛЬЧИН ЧОЛОВІК
Оповідання
Ніч була вже пізня, година дванадцята. Я заснув був, але раптом прокинувся. Тьмяне, маленьке світло
віддаленого нічника ледве осявало палату... Майже всі вже спали. Спав навіть Устьянцев, і серед тиші чути було, як важко йому дихається та 'як хрипить у нього з кожним віддихом мокрота в горліі Далеко, в сінях, почулися раптом важкі кроки: наближалася караульна ім'їна. Стукнула прикладом об підлогу рушниця. Відчинилась палата; єфрейтор, обережно ступаючи, перелічив хворих. За хвилину палату замкнули, поставили нового вартового, караул пішов, і знову попередня тиша. Тут тільки я помітив, що недалеко від мене, ліворуч, Двоє не спали і мовби шепотілися один з одним. Це траплялося в палатах: часом дні й місяці лежать один побіля одного й не мовлять і слова, а раптом якось розговоряться нічної заохотливої пори, і один почне перед другим викладати все своє минуле.
Вони, як видно, давно вже розмовляли. Початку я не застав та й тепер не все міг розчути; але поволі призвичаївся і став усе розуміти. Мені не спалося: що ж робити, як не слухати?.. Один розповідав із запалом, на-півлежачи на постелі, підвівши голову й витягши в напрямі до товариша шию. Він, видимо, був розгарячений, збуджений; йому хотілося розповідати. Слухач його понуро й цілком байдуже еидів на своїй койці, простигши по ній ноги, —зрідка щось мимрив на відповідь або на знак співчуття оповідачеві, але начеб більше для годиться, а не насправді, і раз у раз набивав із ріжка свого носа табакою. Це був виправний солдат Черевін, людина років п'ятдесяти, похмурий педант, холодний резонер і самолюбний дурень. Оповідач Шишков був ще молодий чоловік, років під тридцять, наш цивільний арештант, працював у швальні. Досі я мало звертав на нього уваги; та й потім за весь час мого острожного життя якось не тягло мене ним зайнятися. Це була пуста й неврівноважена людина. Іноді мовчить, живе понуро, поводиться грубо, тижнями не розмовляє. А іноді встряне в якусь історію, почне розпускати плітки, га-рячиться за дурниці, снує з казарми в казарму, переказує звістки, наклепує, дратується. Його поб'ють, він знову замовкне. Чоловік був боязкуватий і щуплявий. Усі якось зневажливо з ним обходилися. Був він невеликий на зріст, худорлявий; очі якісь турботні, а часом якось тупо задумливі. Траплялося йому щось розповідати: почне гаряче, з запалом, аж руками вимахує — і раптом урве або зійде на інше, захопиться новими подробицями й забуде, про що почав говорити. Він часто ла-