кару і теж з чутливим виглядом починає розмову з арештантом: ,
— Друже ти мій,— каже він,-}— та що ж мені робити з тобою? Не я караю, закон!
— Ваше благородіє, все в ваших руках, пожальтеся!
— А ти гадаєш, мені не жаль тебе? Ти гадаєш, мені утіха дивитися, як тебе битимуть? Я ж бо теж людина! Людина я чи ні, по-твоєму?
— Звісно, ваше благородіє, аякже; ви батьки, ми діти. Будьте батьком рідним! — кричить арештант, починаючи вже надіятися.
— Та, друже ти мій, розміркуй сам: розум же в тебе є, щоб розміркувати: адже я й сам знаю, що, як людина, мушу й на тебе, грішника, дивитися вибачливо й милостиво...
— Істинну правду зволите, ваше благородіє, казати!
— Так, милостиво дивитися, хоч би який ти був грішний. Але ж тут не я, а закон! Подумай! Адже я богові служу й батьківщині; я ж тяжкий гріх візьму на себе, коли послаблю закон, подумай про це!
— Ваше благородіє!
— Ну, та що вже! Нехай уже й так, для тебе! Знаю, що грішу* та нехай уже... Помилую я тебе цим разом, покараю легко. Ну, а що, як я тобі тим самим шкоди завдам? Я тебе ось тепер помилую, покараю легко, а ти сподіватимешся, що й іншим разом так само буде, та й знову злочин учиниш, що тоді? Адже на,моїй же душі...
. — Ваше благородіє! Другові, недругові закажу! Ось як перед престолом небесного створителя...
— Ну, та вже добре, добре! А заприсягнеш мені, що надалі добре поводитимешся?
— Та покарай мене, господи, та щоб мені на тому світі...
— Не присягайся, гріх. Я й слову твоєму повірю, даєш слово?
— Ваше благородіє!!!
— Ну, слухай же, милую я тебе тільки заради сирітських сліз твоїх; ти сирота?
— Сирота, ваше благородіє, як перст один, ні батька, ні матері...
— Ну, то заради сирітських сліз твоїх; але гляди ж, востаннє... ведіть його,—додає він таким м'якосердим голосом, що арештант уже й не знає, якими молитвами бога молити за такого милостивця. Аж ось грізна процесія рушила, повели; загримів барабан, замахали перші палки... "Катай його! — зіпає на всю свою горлянку Же-ребятников.— Печи його! Лупи, лупи! Обпікай! Ще йому,
ще йому! Шкулькіше сироту, шкулькіше шахрая! Сади йому, сади!" І солдати луплять з усього розмаху, іскри сиплються з очей бідолахи, він починає кричати, а Жере-бятников біжить за ним по фрунту і регоче, регоче, сміхом заходиться, боки руками підпирає зо сміху, розпрямитися не може, аж жаль його під кінець стане, сердешного. І радий ото він, і смішно ото йому, і тільки хіба зрідка урветься його лункий, здоровий, розкотистий сміх, і чується знову: "Лупи його, лупи! Обпікай його, шахрая, ^Обпікай сироту!.."
А ось іще які він винаходив варіації: виведуть на кару: арештант знову починає благати. Жеребятников цим разом не ламається, не кривляється, а каже відверто:
— Бачиш що, голубе,— говорить він,— покараю я тебе як слід, бо ти й вартий того. Але ось що я для тебе, коли хоч, зроблю: до прикладів я тебе не прив'яжу. Сам підеш, тільки по-новому: біжи щосили через увесь фрунт! Тут хоч і кожна палка вдарить, та діло ж буде коротше, як гадаєш? Хочеш спробувати?
Арештант слухає непорозуміло, недовірливо і замислюється. "Що ж,— думає він сам собі,— а може, воно й справді легше буде; пробіжу що є духу, то мука вп'ятеро коротша буде, а може, й не кожна палка вдарить".
— Добре, ваше благородіє, згоден.
— Ну, я й згоден, шквар! Глядіть же, гав не ловити! — кричить він солдатам, знаючи, проте, наперед, що жодна палка не мине винуватої спини; солдат, який промахнеться, теж дуже добре знає, чому підлягає. Арештант пускається бігти чимдуж "зеленою вулицею", але, зрозуміло, не пробігає й п'ятнадцяти рядів; палки, наче барабанний дріб, наче блискавка, разом падають раптом на його спину, і бідолаха з криком валиться, як підтятий, як влучений кулею. "Ні, ваше благородіє, краще вже по закону",— каже він, повільно підводячись з землі, блідий і переляканий, а Жеребятников, який заздалегідь знав усю цю штуку та що з неї вийде, регоче, заливається. Але й не описати всіх його розваг та всього, що про нього в нас розповідали!
Трохи інакше, в іншому тоні й дусі, розповідали в нас про одного поручика Смекалова, що був на посаді командира при нашому острозі, перше ще ніж призначили на цю посаду нашого плац-майора. Про Жеребятникова хоч і розповідали досить байдужно, без особливої злості, але все-таки не милувалися його подвигами, не хвалили його, а видимо ним гидували. Навіть якось звисока
гордували ним. Але про поручика Смекалова згадували у нас з радістю й утіхою. Річ у тому, що він зовсім не був якось особливо охочий висікти; в ньому зовсім не було суто жеребятницького елементу. Але він аж ніяк не був і від того, щоб висікти; в'тому й річ, що самі різки його згадувалося в нас з якоюсь солодкою любов'ю,— так уміла догодити ця людина арештантам! Та чим же? Чим заслужила вона таку популярність? Правда, наш люд, як, може, й весь народ російський, ладен забути цілі муки за одне ласкаве слово; кажу про це як про факт, не розглядаючи його ні з того, ні з того боку. Не важко було догодити цьому людові та набути в нього популярності. Але поручик Смекалов набув особливої популярності — навіть про те, як він сік, пригадувалося мало не з розчуленням. "Батька не треба",— кажуть, бувало, арештанти і навіть зітхають, порівнюючи, за спогадами, їхнього колишнього тимчасового начальника, Смекалова, з теперішнім плац-майором. "Душа людина!" Був він людина проста, може навіть і добра по-своєму. Але трапляється: буває за начальника людина не тільки добра, ба навіть великодушна; і що ж? — усі не люблять її, а як з якої, то, гляди, й просто сміються. Сила в тому, що Смекалов умів якось так зробити, що всі його в нас визнавали за свою людину, а це велике уміння або, точніше сказати, природжена здібність, над якою навіть і не задумуються ті, хто її має. Дивна річ: бувають із таких навіть і зовсім недобрі люди, а тим часом заживають іноді великої популярності. Не бридливі вони, не гидливі до підлеглого люду,— ось де, здається мені, причина! Паничика-білоручки в них не видно, духу панського не чути, а є в них якийсь особливий простонародний запах, природжений їм, і, боже мій, який чуйний народ до цього запаху! Чого він не віддасть за нього! Наймилосерднішу людину ладен проміняти на найсуворішу, якщо ця відгонить їхнім власним плоскінним запахом. А що, як ця людина з запахом ще й справді добродушна, хоч би й по-своєму? Тут уже їй і ціни нема! Поручик Смекалов, як я вже й сказав, карав часом і боляче, але він якось так умів зробити, що на нього не тільки не злостилися, але, навпаки, навіть тепер, за мого часу, як усе вже давно минуло, згадували про його штучки при січенні зо сміхом і втіхою. Та в нього й небагато було штук: фантазії художньої бракувало. Направду, була всього одна штучка, одна-однісінька, з якою він мало не цілий рік у нас перебувався; а може, вона й мила була саме тим, що