отруюватися це й без того вже отруєне повітря ночами в нас, коли вносили цей цебер, при теплій температурі палати та при певних хворобах, при яких не можна обійтися без виходу. Якщо я сказав тепер, що арештант і в хворобі відбував свою кару, ^о, зрозуміло, не припускав і не припускаю, що такий порядок запроваджено було для самої тільки кари. Зрозуміло, це був би безглуздий з мого боку наклеп. Хворих нема вже чого карати. А коли так, то само собою зрозуміло, що, мабуть, якась строга, сувора потреба змушувала начальство застосовувати такий шкідливий своїми наслідками захід. Яка ж? Та ось тому й досадно, що нічим іншим не можна хоч скільки-будь пояснити потребу цього заходу, як і багатьох інших заходів, таких незрозумілих, що не тільки пояснити, а й угадати пояснення їх неможливо. Чим пояснити таку непотрібну жорстокість? Тим, бачите, що арештант, прийде до лікарні, навмисне удавши хворого, обдурить лікарів, вийде вночі до відхідка і, користуючись темрявою, втече? Серйозно доводити всю недоладність такого міркування майже неможливо. Куди втече? Як утече? В чому втече? Вдень випускають по одному; так само могло б бути і вночі. Біля дверей стоїть вартовий з зарядженою рушницею. Ретирадне місце буквально за два кроки від вартового, але невважаючи на це, туди супроводить хворого підвартовий і не зводить з нього очей весь час. Там тільки одне вікно, по-зимовому з двома рамами і з залізними гратами. А попід вікном надворі, біля самих вікон арештантських палат, теж ходить цілу ніч вартовий. Щоб вилізти у вікно, треба вибити раму й грати. Хто ж це дозволить? Та припустімо, він попереду вб'є підвартового, так що той і не писне й ніхто того не почує. Але, припустивши навіть цю нісенітницю, треба ж все-таки ламати вікно й грати. Завважте, що тут же біля вартового сплять палатні сторожі, а за десять кроків, біля другої арештантської палати, стоїть другий вартовий з рушницею, біля нього другий підвартовий та інші сторожі. І куди взимку тікати в панчохах, в пантофлях, в лікарняному халаті і в ковпаку? А якщо так, '^кщо так мало небезпеки (тобто насправді зовсім нема ніякої), то навіщо таке серйозне обтяження хворих, може, в останні дні й години їхнього життя, хворих, котрим свіже повітря ще потрібніше, ніж здоровим? Навіщо? Я ніколи не міг збагнути цього...
'Та.'коли вже запитано раз: "Навіщо?" і коли вже нрийшлось до слова, то не можу не згадати тепер і ще
про "одну незрозумілу річ> що стільки років стирчала передо мною у вигляді вельми загадкового факту, на котрий я теж ніяким чином не міг підшукати відповіді. Не можу не сказати про це хоч кілька слів, перше ніж стану описувати далі; Я кажу про кайдани, від яких жодна хвороба не звільняє рішеного каторжника. Навіть сухотні вмирали на моїх очах у кайданах. І тим часом усі до цього звикли, всі вважали це за щось доконане, непереборне. Навряд чи хто й задумувався навіть над цим;, коли й з лікарів нікому на думку не спало за всі ці кілька років бодай один раз поклопотатися перед начальством про те, щоб розкувати труднохворого арештанта, особливо сухотного. Щоправда, кайдани самі по собі не бозна-який тягар. Ваги вони бувають від восьми до дванадцяти фунтів. Носити десять фунтів здоровій людині необтяжливо. Казали мені, правда, що від кайданів по кількох роках починають ніби ноги сохнути. Не знаю, чи так це, У.ОЧ, проте, в якійсь мірі це річ імовірна. Тягар, хоч і невеликий, хоч і в десять фунтів, причеплений до ноги назавжди, все-таки ненормально збільшує вагу члена тіла і за довгий час може подіяти шкідливо... Але припустімо, що для здорового все нічого. Та чи так це для хворого? Припустімо, що й звичайному хворому нічого. Та чи так воно, кажу знову, для труднохворих, чи так, кажу знову, для сухотних, у котрих і без того вже сохнуть руки й ноги, так що кожна соломинка стає важкою? І, справді, коли б медичне начальство виклопотало полегшення бодай самим тільки сухотним, то вже й саме це було б справжнім і великим благодіянням. Припустімо, скаже хто-небудь, що арештант злочинець і не вартий благодіянь; але невже ж посилювати кару тому, кого вже й так діткнувся перст божий? Та й повірити не можна, щоб це робилося для самої кари. Сухотного й суд звільняє від кари на тілі. Отже, й тут знову криється якийсь таємничий, важливий захід задля спасенної остороги. Але який? — Зрозуміти не можна. Не можна ж бо справді баятися, що сухотний утече. Кому це спаде на думку, особливо маючи на увазі певний ступінь розвитку хвороби? Удати ж сухотного, обдурити лікарів, щоб утекти,— неможливо. Не така хвороба; її з першого гтоглОДу видно. Та й до речі сказати: невже заковують Людину в ножні кайдани на те тільки, щоб вона не тікала або щоб це перешкодило їй тікати? Зовсім ні. Кайдани — саме шельмування, сором і тягар, фізичний і мор£Л#и#й. Так принаймні гадається. А тікати вони ніколи ІіШму
перешкодити не можуть. Найнезміліший, найнеспритні-ший арештант зуміє без великих труднощів дуже швидко підпиляти їх або збити заклепк-у каменюкою. Ножні кайдани рішуче нічому не запобігають; а якщо так, якщо призначають їх рішеному каторжному тільки на саму кару, то знову запитую: невже ж! карати того, що вмирає?
1 ось тепер, коли я пишу це,'яскраво пригадується мені один умирущий, сухотний, отой самий Михайлов, котрий лежав супроти мене, недалеко від Устьянцева, і котрий помер, пам'ятаю, четвертого дня по моєму прибутті до палати. Можливо, я й повів мову тепер про сухотних, мимохіть переказуючи ті враження й ті думки, що тоді ж таки зароїлися в мене з приводу цієї смерті. Самого Михайлова, власне, я мало знав. Це був ще молодий чоловік, років двадцяти п'яти, не більше, високий, тонкий і надзвичайно миловидий. Він жив ув особливому відділенні і був до дивацтва мовчазний, завжди якось тихо, якось спокійно зажурений. Неначе він "засихав" ув острозі. Так принаймні про нього згодом висловлювались арештанти, між якими він залишив по собі добру пам'ять. Згадую тільки, що в нього були чудові очі, і, далебі, не знаю, чому він мені так виразно згадується. Він умер годині о третій пополудні, морозного й ясного дня. Пам'ятаю, сонце так і пронизувало міцним, скісним промінням зелені злегка підмерзлі шибки у вікнах нашої палати. Цілий потік його лився на нещасного. Вмер він не при пам'яті і важко, довго відходив, кілька годин поспіль. Ще від ранку очі його вже починали не впізнавати тих, що до нього підходили. Його хотіли якось полегшити, бачили, що йому дуже важко, дихав він трудно, глибоко, з хрипінням; груди його високо здіймалися, наче йому повітря було замало. Він збив із себе укривало, весь одяг і, нарешті, почав зривати з себе сорочку: навіть і вона здавалася йому важкою. Йому допомогли і зняли з нього й сорочку. Страшно було дивитися на це довге-довге тіло, з висхлими до кісток ногами й руками, з запалим животом, з піднятими грудьми, з ребрами, чітко випнутими, наче в кістяка. На всьому його тілі лишилися .тільки дерев'яний хрест з ладанкою та кайдани, в які, здається, він би міг тепер просунути висхлу ногу. За півгодини до його смерті всі у нас немовби принишкли, стали розмовляти трохи не пошептом. Хто ходив — ступав якось нечутно. Розмовляли один з одним мало, про речі ртфронні, зрідка тільки поглядали на вмирущого, який хрипів усе більше. Нарешті, він блукаючою й нетвердою