— Хай бере!—забаламутило раптом Настю, і всю її мов стріпнуло. Назавтра ще звав її покатати... над вечір, у степ.
— Люди-ж побачать!—вона казала.
— Нехай бачать,—казав він,—царівна і є на те, щоб її бачили... одвідаеш,—казав,—Павла...
Думки розгортались прожогом, швидишли, тріпочучн й сплітаючись у темряві.
Про Павла Володя говорив, що:—дав твоєму братанові записку, його випустять. Але ніяково було прн Володі не то що говорити про це, слухати навіть Ніяково і чогось соромно. 1 тепер теж, Павло брат, був далекий, як чужий, і в голову не спадало спитати1 матір, шо виходила у волості. Хата Насті здавалась то чорною зовсім, мов потреб, чорною й темною, то червоною, як жар.
Проте було тихо. Напільне вікно одсвїчувало вже слабкою срібно-голубою прозір'ю, коли-б підвести голову й поглянути, там далеко, за луками здійнявсь перекинутий місяць, вищерблений і спліснутий, МОВ пиріжок. Він ніби зачепивсь за що й повис кумедно,—повис і сам-же сміявсь із себе нечутним, застиглим сміхом, а луки од цього сміху посмирніли й стали в сумі1.
Тоді озвалась Явдоха:
— Ти, дівко, може-б на базар сходила завтра. Павло тебе кликав на щось. Казав, щоб прийшла
Явдоха проказала це, не ворухнувшись,—з несподіванки Настя мусила аж причаїтись зразу, мов прислухаючись, чи не почулось іе так і рівночасно, за цю коротку мить їй треба було раніш, ніж відповісти, вгамувать себе.
Це пощастило.
— А хіба ще не пустять його?—озвалась і прислухалась до звукін свого голосу,—!ванюшка-ж записку дав.
— Дав, то дав, та хто його зна,—рівно й не подаючи знову ознак, що we спить, сказала Явдоха.—Понесеш йому варюванки. Роботи дома однаково —нема.
— Нема!—шпарко запротестувало в Насті... але змовчала.
— Нехай; взавтра побачу. Може й піду,—вимовила.
— Та проси начальника, хай вже пускає...—ше монотонно сказала Явдоха.
Настя не схотіла більш озиватись; од матірних слів їй замулило, але і втяхомиралась. Побачила, що вікно посвітлішало, що знадвору коло нього блудить ніжне од місяця срібло. Було тільки невимовно душно... Явдоха давно вже не спала. Вона чула, як і Настя прийшла.
Не розібрати, чи то до Павла, чи так просто жаль який тримав ЇЇ думку в безсонні1; вона не ворушилась, а в голові йшло
— Mo й не випустять.—Це про Павла.
Що буде, коли не випустять, Явдоха ясно не уявляла. Але, як холодний лист, клалась на душу застиглість, набігали' десь холодні сльози.
— Діти, як лихо. Он і другого теж скоро год уже, як не чуть. З війни прийшов і на Дїн подався. Чн й живий?
І знов:
— Ох, Павле, Павле—наробив собі.
Може Явдоха почувала те, про що й думати не можна, бо сама думка тут була-б важча, ніж камінь. Не знати. Припухлі* синяки на Па ловім обличчі, що їх бачила, могли дати привід до всього. Тоді-б холодний жаль, жаль, шо ласкавого вдень слова до Павла не промовила, ма-тірнього... а повелась грубо, як з ледащом, падлом взивала, цей жаль лтг-би надовго на душу холодною плитою.
Оліяи сумирно собі поспівував під носа щось веселеньке.
Власне, Павло знав, що його чекає. Вчорашньої ночи його здорово бито—про це він матері промовчав—і тодї-ж—хіба не все рівно?—він признавсь, що вбивав хлібороба Бобка Діло було не в однім [ванюшцЦ
Цілий день вїи просидів над віконечком, і його думка, тримаючись голови, тоненькою лише, як павутина, ниточкою спроквола літала хто зна де; а очі вбирали, що бачили на волоснім дворі, бездумно.
Він ніби погас, перестав чогось чекати1, і, знаючи, куди поведуть, як це буде, де—не він перший—бачив!—не думав про кінець. Ждав тільки, що це буде завтра.
Тютюн, що передала мати, він палив цигарка за цигаркою. Тоді, в димі, йому снувалась іце невиразна якась думка про Настю. Чогось хотілося, смутно, щоб прийшла.
Глуха зненависть до Ладимира. що про нього він догадувавсь щось, ще десь жевріла в нім,—тіснила в бік, і про неї він нікому ніколи не казав; можливо тепер, позираючи на Настю з віконечка, йому знай-шиися-б якісь, бодай глухі, слова. А можливо й те: красиве сестрине лице, її звужені, де сміх, очі, ті прйТіухлості, що робили це лице без-
турботним і до всього лихого зневажливим, можливо воно-б дало Павлові, в його стані, те, чого бракувало, а було найпотрібніше. Любов і докір!—їх тяжко розібрати, колі* дано уперту вдачу й мовчущі, до слів неохочі уста...
Але як стала ніч, північ, коли Павла привели, і він став під гіллястою яблунею, в садку, де буііно-горошкова трава й де розстрілювали, коли Зінніченко, що ввесь час у своїй ловгій шинелі й з поганом у руці іішов був попереду,, весело, ніби на реквізииію, коли він хрипко й бадьоро сказав: "можна закурить", все, думка і світ Павлові раптом, і то з страшною боязкістю, про яку раніш і думати не моглось, відмінилось.
Думка про Настю померхла сам собою і пішла десь до безмірного низу, а голову й усю істоту пойняло щось м'яке й сіре, як попіл, і страшно всього знесилило, ніби вибігала вся кров, і він почув, як побілів. Величезним тиском переломило спину і ноги скволіли, і в голові запопеліло:
— Не треба водити Ладимира... вбивати Бобка.
Шукаючи' проти цього поради, він позирнув навколо—було темно і сіро і біло. Замерехтіла чогось зациска, ніби про неї тільки й думав увесь день.
Далі життя відбувалось без Павлової участи. Воно йшло так:
Зінніченко, кидаючи цигарку, проговорив до хлопців:
— Поверніть і поставте цього героя (Павла)—я бачу, йому розкувались закльопки.
І коли зроблено, прохрипів:
— Разом!
Постріли рвонули, і в темряві, під яблунею, бризнула на горошкову траву й на гілля чераона свіжа кров
Людська кров походить від землі, того не світиться і вночі її не видно. Ще й сутіні під яблунею стояли. Але згодом, коли викинуті з набоїв патрони прочахли І протекла, мов зазирнула крізь гілля ясна від місяця, прозолоть,—місяць щойно викотивсь і перекинувсь—кров'яні бризки можна було пізнати на траві—чорніли, але легко й помилитись, бо не сама одна кров видає вночі чорною. Павло лежав ничма, щільно однією щокою припавши до землі, одна нога йому була трохи зігнута, ліву руку ВІЇЇ простяг так, щоб зручніше було тулитись до землі щокою.
Зінніченко до гайдамаків хрипів бадьоро:
— Люблю хлогшів-полтавіі.ів—молодці вмирати. Взагалі українцеві, хоч-би й на розстріл, не личить іти бабою..,