— Йдіть, діду, не балакайте дурниць...
— Та я ж що? Люди плещуть. За що купив, за те й продав.
Дід вийшов.
Дубченко лежав як мертвий, тримаючи в руках пляшечку.
"Нічого не зосталося більш... Життя йде десь осторонь, велике, могутнє. Сила таких, як він, кволих, безсилих чіпляються за нього невість чого, біжать, поспинаються, падають, знов біжать, знов чіпляються. Як гидко! Чи не краще одразу звірити рахунки, бо кволим нема місця на тій колісниці життя. Ах, Люся, Люся!.. Там сидить пикатий молодий дяк, певне, випивають з панотцем, балакають про посаг, поволі, докладно, до дрібниць... Буде весілля, вони зійдуться, обоє здорові, ситі, він буде попом, вона попадею; наплодять багато дітей — і всім буде доволі місця в житті. А він? Завтра прийдуть школярики, він не вийде до них. "Діду, а Михайло Харитонович?" — спитають. "Та в себе ж, в кімнаті".— "Невже спить досі?" — "Він, голуб'ята,— скаже їм дід,— слабий дуже, хворий. Стривайте, я розбужу". І на гарненьких, ясних видочках їхніх ляже тінь, і вони нетерпляче чекатимуть, поки вийде з кімнати дід і... Ні, ні, він не може..."
Дубченко жбурнув од себе пляшечку, перевернувся і, припавши лицем до подушки, голосно заридав...
Увійшла тихенько баба, глянула й похитала головою. Дві старечих сльози скотилися їй по обличчю. Вона підійшла до ліжка, сіла на стільця й поправила на ліжку ковдру, а він повернув голову, поклав їй на коліна й ридав, ридав мовчки, без скарг, без слів. Бабуся гладила його по голові чорною шкарубкою старечою рукою й також мовчала, не питала нічого.
Навіщо?.. Вона, що бачила життя й була колись молодою, гаразд і без слів розуміла його.
* * *
У-у-у,— виводив у грубі вітер. Дуло крізь щілини в вікна; блимала лампа; темні, невиразні тіні колихались по стінах. А в вікна дивилася чорна непорушна пітьма. Знов насовувалася сполохана несподіваною пригодою зануда й вела за собою важкий сум і гнітючий холод самотності.