– Отже, – сказав Бюрґель, двома пальцями він бавився нижньою губою, його очі були широко розплющені, шия витягнута, так ніби після виснажливої мандрівки він нарешті наближався до прекрасної місцини. – У чому ж полягає вищезгадана рідкісна нагода прохача, якої майже не існує? Таємниця криється в циркулярах, що стосуються компетентності. Звичайно, не буває такого, та це й неможливо в такій величезній структурі, щоб за кожним окремим випадком був закріплений конкретний секретар. Справа виглядає так, що основними повноваженнями наділений хтось один, а багато інших мають співвідповідальність, хоча й значно меншу. Хто б міг самотужки, навіть якщо це надзвичайно працьовитий службовець, втримати на своєму письмовому столі всі численні документи, що стосуються якоїсь, нехай і найдрібнішої справи? Навіть те, що я сказав про основні повноваження, – це перебільшення. Хіба в кожній із часткових співвідповідальностей не прихована уся основна відповідальність? Хіба тут все вирішує не старанність, із якою чиновник береться до справи? І хіба така старанність не завжди однакова і не завжди проявляється з повною силою? Між секретарями існує чимало відмінностей, практично в усьому вони різні, але не в тому, що стосується ретельності. Жоден із них не може стримати себе, коли до нього звертаються з проханням допомогти, навіть якщо він лише дуже поверхово обізнаний зі справою. Але ззовні все повинно виглядати відповідно до приписів, тому перед прохачем постає один конкретний секретар, за якого потрібно триматися під час офіційного вирішення справи. Хоча він не обов'язково найбільш компетентний у справі, кандидатуру затверджує адміністрація відповідно до своїх актуальних потреб. Так виглядає ситуація. А тепер, пане землемір, уявіть собі ймовірність того, що прохач, незважаючи на описані вам раніше і загалом чималі перепони, все-таки зможе посеред ночі розбудити секретаря, який має певні повноваження в його справі. Ви не думали над такою можливістю? Я радо вам вірю. Немає сенсу думати над нею, бо такого майже ніколи не трапляється. Цей прохач мав би виглядати, як крихітне й неймовірно спритне зернятко ідеальної форми, якому рощастило пропхатися навіть крізь непроникно густе сито. Гадаєте, цього не може трапитися? Маєте рацію, справді не може. Але де гарантії, що однієї ночі цього й справді не станеться? І хоча серед моїх знайомих таких випадків іще не було, це мало про що свідчить, бо кількість моїх знайомих порівняно із тими масштабами, про які йдеться, досить обмежена. А крім того, немає певності, що секретар, який пережив щось подібне, зізнається в цьому, адже це, до певної міри, дуже особиста справа, яка, крім того, ще й торкається професійної етики. Та, в кожному разі, мій особистий досвід свідчить, що йдеться про дуже рідкісний випадок, відомий тільки з чуток і нічим не підтверджений, тому боятися його не варто. Навіть якби така історія з кимось і трапилася, то, на мою думку, можна зробити її формально безпечною, довівши, а це нескладно, що таких історій не буває. Отже, якщо людина ховається під ковдрою і боїться визирнути назовні зі страху перед таким випадком, то це хвороблива реакція. Але навіть якби така цілковита неймовірність раптом отримала реальні обриси, хіба це вже кінець усьому? Навпаки. Те, що тепер усе втрачено, – найнеймовірніша з усіх неймовірностей. Звичайно, коли прохач опиняється в тебе в кімнаті, це дуже погано. Так погано, що аж серце стискається. "Як довго ти зможеш опиратися?" – питаєш сам себе. Але насправді знаєш, що ніякого опору не буде. Ви повинні тільки правильно уявити собі ситуацію. У твоїй кімнаті сидить прохач, якого ти ніколи не бачив, але якого завжди сподівався, спрагло чекав, хоча й цілком справедливо вважав, що такого прохача не існує. Уже сама присутність цієї людини змушує тебе втрутитися в її нещасне життя, обдивитися там, ніби у власних володіннях, і страждати разом із нею від її марних сподівань. Неможливо опиратися цьому запрошенню посеред ночі. Ти приймаєш його і перестаєш бути офіційною особою. І опиняєшся в такому становищі, коли вже незабаром не можеш відмовити у виконанні жодного прохання. Якщо бути зовсім точним, то це зневіра, а ще точніше – щастя. Зневіра настає від повної беззахисності, з якою сидиш тут і чекаєш, поки прийде відвідувач зі своїм проханням, і знаєш, що після того, як це прохання буде висловлено, ти муситимеш виконати його, навіть якщо це прохання, наскільки ти сам можеш його оцінити, формально руйнує весь адміністративний порядок, а це найстрашніше, що може трапитися у твоїй практиці. Навіть якщо залишити осторонь усі інші аспекти, найгірше те, що доводиться брати на себе надто серйозне перевищення власних повноважень. Наше становище зовсім не уможливлює розгляду прохань на зразок того, про яке йдеться зараз, але через близькість, що встановлюється впродовж такого нічного спілкування, ми беремо на себе речі, які виходять поза межі нашої компетенції, а потім ще й виконуємо ці зобов'язання. Нічний прохач такий же переконливий, як розбійник у лісі, він змушує приносити жертви, на які ми за інших обставин не були б спроможні. Добре, зараз прохач іще тут, він підбадьорює, змушує й квапить, хоча ми ще й не до кінця усвідомлюємо, що ж відбувається насправді, але поміркуймо, як виглядатиме справа, коли все вже буде позаду, відвідувач, задоволений і безтурботний, піде геть і залишить нас самих, беззахисних перед усвідомленням учиненого щойно службового злочину, – це навіть уявити собі страшно! Але попри все ми щасливі. Яким самовбивчим буває щастя! Ми можемо намагатися приховати від прохача справжній стан речей, хоча й навряд чи він щось запідозрить. Йому здається, що він виснажений, розчарований, безжальний і байдужий від своєї перевтоми, з якихось другорядних, випадкових причин потрапив не до тієї кімнати, до якої збирався, сидить собі, ні про що не підозрюючи, і думає про щось своє, якщо взагалі про щось думає, про свою помилку чи про втому. Хіба не можна було б залишити його в такому стані? Не можна. Із багатослівністю щасливої людини йому потрібно все пояснити. Нітрохи себе не шкодуючи, потрібно детально розповісти йому, що саме трапилося і чому трапилося саме так, наскільки неймовірно рідкісною й вагомою є нагода, яка йому випала. Як безпорадно, жодній іншій живій істоті безпорадність не властива такою мірою, як прохачеві, він потрапив у ці обставини, але як тепер цей прохач, якщо він захоче, пане землемір, може взяти все у свої руки, і для цього потрібно всього-на-всього викласти свою справу, для залагодження якої вже все готово, більше того, все вже налаштоване піти йому назустріч. Усе це потрібно пояснити прохачеві, і це найважчий момент у житті кожного чиновника. Але коли все вже зроблено, пане землемір, то зроблено найважливіше, потрібно змиритися і чекати.