Одного разу скляр замазував на зиму рами, а Костик та Сашко стояли поряд і дивились. Коли скляр пішов, вони відколупали од вікон замазку і заходилися ліпити з неї звірів. Тільки звірі у них не виходили. Тоді Костик зліпив гадюку й каже Сашкові:
— Подивися, що в мене вийшло.
Сашко подививсь і каже:
— Ліверна ковбаса.
Костик образився і сховав замазку в кишеню. Потім вони пішли в кіно. Сашко все непокоївся і питав:
— Де замазка?
А Костик відповідав:
— Ось вона, в кишені. Не з'їм я її!
У кіно вони взяли квитки і купили два м'ятні пряники. Раптом задзеленчав дзвоник. Костик кинувся займати місце, а Сашко застряв десь. От Костик зайняв два місця. На одне сам сів, а на друге поклав замазку. Раптом прийшов незнайомий громадянин і сів на замазку.
Костик каже:
— Це місце зайняте, тут Сашко сидить.
— Який такий Сашко? Тут я сиджу, — сказав громадянин.
Тут прибіг Сашко і сів поруч з іншого боку.
— Де замазка? — питає.
— Тихіше! — прошепотів Костик і подивився скоса на громадянина.
— Хто це? — питає Сашко.
— Не знаю.
— Чого ж ти його боїшся?
— Він на замазці сидить.
— Навіщо ж ти віддав йому?
— Я не давав, а він сів.
— То забери!
Тут погасло світло і розпочалося кіно.
— Дядечку, — сказав Костик, — віддайте замазку.
— Яку замазку?
— Котру ми з вікна виколупали.
— З вікна виколупали?
— Атож. Віддайте, дядю!
— Та я ж не брав у вас!
— Ми знаємо, що не брали. Ви сидите на ній.
— Сиджу?!
— Атож.
Громадянин підскочив на стільці.
— Чого ж ти раніше мовчав, негідний?
— Та я ж казав вам, що місце зайняте.
— Коли ж ти казав? Коли я уже сів!
— Звідки ж я знав, що ви сядете?
Громадянин підвівся і заходився нишпорити на стільці.
— Ну, де ж ваша замазка, лиходії? — пробурчав він.
— Стривайте, ось вона! — сказав Костик.
— Де?
— Ось, на стільці розмазалась. Ми зараз зчистимо.
— Зчищайте швидше, негідні! — гарячкував громадянин.
— Сідайте! — кричали на них ззаду.
— Не можу, — виправдовувався громадянин. — У мене тут замазка.
Нарешті хлопці зішкребли замазку.
— Ну, тепер добре, — сказали вони. — Сідайте.
Громадянин сів.
Стало тихо.
Костик уже хотів дивитися кіно, але тут зашепотів Сашко:
— Ти вже з'їв свого пряника?
— Ні ще. А ти?
— Я теж ні. Давай їсти.
— Давай.
Почулося чавкання. Костик раптом плюнув і прохрипів:
— Слухай, у тебе пряник смачний?
— Угу.
— А в мене несмачний. М'який якийсь. Напевне, розтанув у кишені.
— А замазка де?
— Замазка ось, у кишені… Тільки стривай! Це не замазка, а пряник. Тьху! В темряві переплутав, розумієш, замазку і пряник. Тьху! То ж бо я дивлюся, що несмачно!
Костик зі злості швиргонув замазку на підлогу.
— Навіщо ж ти її кинув? — запитав Сашко.
— А навіщо мені вона?
— Тобі не треба, а мені треба, — пробурчав Сашко і поліз під стілець шукати замазку. — Де ж вона? — сердився він. — Ось шукай тепер.
— Зараз я знайду, — сказав Костик і теж зник під стільцем.
— Ой! — почулося раптом звідкись ізнизу. — Дядю, пустіть!
— Хто це там?
— Це я.
— Хто — я?
— Я, Костик. Пустіть мене!
— Та я ж не держу тебе.
— Ви мені на руку наступили!
— Чого ж ти поліз під стілець?
— Я замазку шукаю.
Костик проліз під стільцем і зустрівся з Сашком ніс у ніс.
— Хто це? — злякався він.
— Це я, Сашко.
— А це я, Костик.
— Знайшов?
— Нічого не знайшов.
— І я не знайшов.
— Давай краще кіно дивитись, а то всі лякаються, в обличчя ногами тицяють, думають — собака.
Костик і Сашко пролізли під стільцями і сіли на свої місця. Перед ними на екрані мигнув напис: "Кінець". Публіка кинулась до виходу. Хлопці вийшли на вулицю.
— Що це за кіно ми дивились? — каже Костик. — Я щось нічого не розібрав.
— А я, думаєш, розібрав? — відповів Сашко. — Якась нісенітниця та й годі. Показують же такі картини!