…Може, Неспокійка, прекрасно бачачи сум у його очах, шепоче тому, що обнімав її, або комусь іншому: "Бачиш, бачиш, як нудьгує за мною цей дурненький хлопчик? І тобі так треба вчитися тужити за мною, і тобі так треба вчитися тужити, і тобі так треба вчитися…" І вони двоє, обхопившись руками і ногами, звиваються від приступу варварського реготу…
Марійка після того, як бачила Костя, ходила плакати у шкільний садок. Але їй було важливо, щоб цього ніхто не помітив, особливо Зоряна і вчителька геометрії. Тихо поплакавши, вона знову ставала маленькою жінкою — і, підфарбовуючи губи й вії, сумно вглядалась у дзеркало.
…А дзеркальце ніколи не заспокоювало, лише додавало тривоги. Іноді маленькій жінці здавалося, що з його глибин несподівано виринає злісна пародія на Костикове лице. Воно оживає, починає глузувати з першого Марійчиного кохання: "Страждаєш? Ха! Плачеш? Ха-ха! Плач, плач, принесе киця калач… Ха-ха-ха!" Це якісь демони мордують мене, але за що? Чому? — направду хотілося плакати дівчині…
* * *
А зараз їхні шкільні дні знову наповнені радістю. Це не означає, що Марійка і Костик постійно ходять, тримаючи одне одного попід руку чи за руку.
Але вони інтуїтивно збагнули щось дуже важливе.
Вони стали більш довірливими: одне до одного і до всіх. Бо як їм іще пізнавати світ, як не одне через одного?
Іноді вони згадують про ту епохальну сварку, але спроквола і з неохотою. Напевне, про таке легше думати наодинці, адже думки для двох і думки двох часто світліші.
Немає такого дня, щоб вони не бачились, принаймні кілька хвилин.
Уся школа вже змирилася з їхньою історією. Принаймні Костик і Марійка відвоювали у людей право на ілюзію терпимості.
До батьків теж просочилася ця інформація.
Іноді Марійці сняться недобрі сни, і вона згадує їхню сварку.
Деколи Костика — при спомині про кілька літніх місяців без Марійки — обкидає потом, мовби дідок Хо чи бабуся Хтось вилили йому на голову відро крижаної води. Або окропу.
Вони задумали одну подорож. Розмови про неї також займають значне місце у їхньому житті, адже слід продумати найменші деталі, не кажучи вже про фінансовий чи технічний бік цього химерного плану.
* * *
Батьки теж знають про їхню любов. Тобто, Костикові мама й тато і Марійчина мама. Бо її тато зараз знову на заробітках, розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну. А минулого року він був у Росії… Марина Кирилівна, тобто Марійчина мама, вже знала про Костя. І спершу лютилась, а пізніше змирилася.
Кілька днів тому в мами й дочки була епохальна розмова.
— Він хоч тебе любить? — зовсім несподівано спитала Марина Кирилівна, надто старанно обчищаючи картоплю.
— Що значить "хоч", ма'? І взагалі, чому так трагічно?
— Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє! — несподівано скипіла Марина Кирилівна.
— Що значить "дівувати"? — Марійка ще намагалася втекти від важкої бесіди.
— Чого ти мені заладила: "що значить" і "що значить"?! Чого це ти мені щозначкаєш? Говори, будь ласка, про те, що запитую!
— Що зн… Мамо, кажи конкретно, що ти хочеш почути. Слухаю, — у якусь мить дівчина стала зібраною, мовби на всіх уроках, разом узятих.
— Чим ви займаєтеся, коли ви разом? — Марійчина мама відчула, як чомусь несподівано червоніє.
— Як це? Чим завгодно, ма'! — голос дівчини був спокійним, аж злегка сталевим.
— Конкретніше можеш?
— Ну гуляємо… розмовляємо… іноді цілуємось, — Марійка промовчала про те, що цілуються вони, особливо після кількамісячної сварки, не "іноді", а постійно. Але навіщо мамі про це знати?! Вона ж за кожним поцілунком уявлятиме секс.
— І все?
— Уяви собі мамо, що так! Усе! — на цей раз приступ роздратування охопив Марійку.
— Добре, — трохи позадкував материн голос, позбувшись високого реґістру, — але яка мета ваших зустрічей? ("Я вже передаю куті меду, вона вийшла переможницею…")
— А яка була мета твоїх колишніх зустрічей із татом? — голос Марійки знову став спокійним, але з дещицею сталевості.
— Як це яка? Щоб… щоб… ми любили одне одного, розумієш?!
— Ми також любимо одне одного, ма'. Все так само, яку тебе з татом.
— Але я тоді була набагато старшою від тебе! Мені було дев'ятнадцять, розумієш, дитино?
— Не розумію лише, звідки такі хвилювання! А мені швидко буде п'ятнадцять! Зараз акселерація, ма'… Я не винна, що зустріла Костя не у дев'ятнадцять!
— Але у тебе ще дитячий розум, Марійко, — нарешті мати була близькою до того, що мучило її найбільше. — А в такому віці вже і дитину можна народити, розумієш, доню?
— Нарешті збагнула, ма'! Треба було зразу казати, що тебе найбільше мучить, а не ходити замкненим колом!
— Ну? Говори конкретніше, Марійко!
— А що тут казати, ма'? Ми ще не кохаємося, то звідки у нас візьметься дитинка? — спокійні очі дочки чи то розгублено, чи стримано дивилися на Марину Кирилівну. І дівчина додала:
— І не збираємось ще швидко цього робити. Спочатку школу слід закінчити, визначитись, як буде далі…
Марина Кирилівна трохи заспокоїлась.
— Ти ж пам'ятаєш, як у дев'ятому класі завагітніла Галя Бражникова? Як її "коханий" не хотів одружуватися? Скільки сорому було?
— Мамо, як ти можеш порівнювати? Я ображуся! Ми з Костиком любимо одне одного?
— ???
— І у нас завжди буде тільки те, що ми захочемо! Що ми захочемо! Ми захочемо! Захочемо! Хочемо!
Розмова стихала. Мама, заспокоївшись, уже не мала чим дорікнути Марійці…
* * *
— Певне, було би добре виїхати у п'ятницю, — сказав Костик.
— Щоб менше пропустити уроків? — грайливо уточнювала Марійка.
— Щоб до нас було менше претензій…
— Але ж нам вдалося якось переконати батьків!
— Так, бо вони у нас суперові. Але можуть бути зриви. Через те краще одразу приготуватися, що ми пропускаємо у школі лише один день, ніж потім вислуховувати додаткові охи і ахи.
— Логічно, — згоджувалася Марійка, інстинктивно проявляючи пластичну жіночу сутність. Вона хотіла, щоб Кость почувався організатором і натхненником цієї подорожі. Хоча щодо натхненника все було навпаки. Чи майже навпаки.
— Візьмемо заздалегідь квитки. Туди і назад.
— Звичайно, мій дорогий…
— Також я маю прихованих сто гривень, про які ніхто не знає, їх вдалося наскладати влітку.
— Який ти молодець, милий! У мене також дещо є, — Марійка промовчала, що відкладених грошей у неї було вдвічі більше, інтуїтивно розуміючи, що Кость має відчути смак господаря ситуації, без якого нічого не відбудеться.