Відвели її додому, а самі пішли до Дороша на обід.
На другий день прийшла телеграма від матері, щоб доконче всі приїздили, бо батько жде... Се вижидання батька затривожило всіх не в міру.
Славкові і Генкові дозволили зараз від'їхати.
Післанцем повідомили Маню, що їдуть. На двірці справді застали її разом з тіткою. Тітка познакомилася зі всіма і повірила братаницю опіці о. Левицького. Нарікала, що Мані ні з того ні з сего нараз доконче забаглося вертатися додому, так що годі було їй відмовити. Видко, навкучилося
їй уже у Львові. Наталка і Зоня були маломовні; они нині вже кілька годин плакали і раді були на крилах злетіти до Залісся. Наталка нарікала на себе, що далася намовити їхати до Львова в такий час, коли батько дома хорий. Здавалося їй, що тій недузі вона винна, і не могла затаїти тихого хлипання навіть поміж чужими людьми на двірці.
А вже в окремім переділі воза, де всі, крім Дороша, що не міг виїхати, засіли, обі сестри не могли здержати сліз і знов заплакали. Довго старалася Маня їх успокоїти, поки і сама заплакала, але так гірко, що то не лише сестри, але і братів здивувало. Тоді сестри сіли собі коло Мані праворуч і ліворуч, взяли її за руки, стали її просити, щоби не плакала, цілували її, самі крізь сльози усміхалися, аби тілько її розвеселити.
Славкові переходив мороз тілом, коли дивився на ту подію; він розумів сей плач Мані...
Але розмови між ними і до самого дому не було такої, щоби Маня хоч яким словом виявила скриту причину свого смутку. Жалувала Зоню і Наталку, пригадувала собі недугу своєї матері, і їй жалко стало. Казала так, але в єї сумних очах, якими не раз спозирала на о. Ярослава, можна було вичитати ще одну причину плачу...
На станції, де висіли з залізниці, вже ждали на них сани, на котрі зараз сіли. Цілу дорогу тілько часом перекидалися словами поміж собою; сестри все лиш наказували фірманові, щоби поганяв скорше та випитувалися, що чувати дома. Фірман знав лиш одно, що з панотцем зле. Нині вже по двох лікарів їздив.
Перед двором в Заліссі станули. Заборовський був тоді на подвір'ї і здивувався, побачивши Маню. Вибіг проти неї, зачав випитуватися, але Левицькі вже не слухали їх, казали гнати додому.
Дома на ґанку стояла заплакана Горошинська і привітала їх словами:
— Добре, що ви вже приїхали...
Брати і сестри і не віталися з нею, а просто пішли до комнати, де лежав хорий батько. Ступали легенько, мовби батько спав, а онп не хотіли єго збудити. Але батько не спав, тілько лежав, тяжко віддихаючи і мов без пам яті.
Увійшли в комнату, оскілько можна було, без стуку. Там стояла бабуся і мати. І з ними приїжджі не віталися, не чули потреби. Переглянулися тілько всі своїми почервонілими від плачу очима і вже себе розуміли. Доньки мали очевидну охоту припасти до ліжка з великим плачем, але бабуся
513
17 О. Міковен, т. 1
суворим поглядом здержала їх від того. Сама приступила до ліжка і промовила над головою недужого:
— Василю, діти приїхали.
О. Василь тілько застогнав глухо. Діти ледви здержувалися від плачу. Славко тремтів на цілім тілі.
— Василю, діти приїхали.
Треба було недужому ще кілька разів повторити сю вістку, заким він по тяжкім отупінню прийшов троха до пам'яті.
— Славко є? — були єго перші слова.
— Є, вже висвячений,— відповіла мати.
— Піднесіть мене троха,— просив хорий.
Єго піднесли на подушках, він блукав хвилю очима по комнаті, поки не замітив Славка навколішках у свого ліжка. За Славком всі інші діти попадали на коліна та поспиралися на ліжко.
— Всі ви тут? — спитався о. Василь.
— Малих нема,— відповіли єму.
— Прикличте їх!
Прикликали Мариню, Клавдзю, а малу Влодзю принесли на руках.
О. Василь оглянув цілу свою родину — а всі заховувалися так тихо, навіть мала Влодзя мовчала, тілько дивилася на всіх цікавими очима — оглянув і став відмовляти молитву, похиливши голову на груди. Потім з тяжким трудом троха підняв тремтячі руки і прошептав:
— Най вас бог благословить і я благословлю. Доньки не могли здержати плачу і захлипали. Але бабуся
сказала їм таким голосом "тихо", що всі відразу замовкли, лише Влодзі і малій Клавдзі вже на плач зібралося.
О. Василь не міг відтак добру" хвилю промовити, опустив руки безсильно на покривало, а голову на груди, поки знов отворив очі і вдивився в Славка:
— Славку?
— Що, тату?
— Я всіх лишаю на твою опіку.
— Добре, тату.
— Пам'ятай, ти найстарший...
— Буду пам'ятати...
— Дороша нема?
— Не дали єму відпустки. Він не знає, що ви такі хорі. Ми єму напишемо.
— Не потрібно, най пильнує школи.
— А тобі, Зоню, як?
— Добре, тату.
Зоня сказала се таким жалісним голосом, що маленька Клавдзя і Влодзя, мов на знак, вголос розплакалися, а Мариня сховала голову в сукню Горошинської. Почувши плач дітей, о. Василь затремтів і опустив голову на подушки. Застогнав притім, але в тім стоні більше було глухого, придавленого плачу, як почуття болю від недуги.
— Забирайтеся, діти! — приказала бабуся, що при цілій тій сцені заховала таку рівновагу духа, якби се не її рідний син лежав на ліжку.
Діти винеслися тихо з комнати. Доньки утікли на кухню і та?л уже дали свому жалю волю.
Славко з мамою пішли до батькової канцелярії. Влодзя прийшла за ними. Вчепилася мами, просилася на руки і здивованими очима дивилася на брата; не пізнавала єго, тепер обритого і в реверенді.
— Ходи, Влодзю, до мене; мама змучені.
— Я тебе не знаю,— відповіла дитина.
— Та се Славко,— об'ясняла мати.
— Славко не такий, не хоцу.
Надбігли ще Мариня і Клавдзя і обступили брата. Він їх обняв за шиї, цілував і примовляв: "Бідні мої маленькі хробачки!"
А ті маленькі хробачки на другий день були справді бідні; помер їм батько, опікун цілої родини, що і сам гаразду не зазнав і дітей в гаразді не міг лишити...
Залісся втратило свого пароха.
XXV
В рік потім посвячували нову церкву в Заліссі. Невелика і недорога та святиня божа, в порівнянні з давньою дерев'яною церквою, була правдивою прикрасою бідного села. Вибудували її на тім самім місці, де перша стояла, поміж старими липами на горбку.
Сірі високі муровані стіни церкви, три бляхою криті бані, блискучі хрести на них виглядали далеко величавіше, ніж почорнілі балки і латаний дах давньої церкви. Тому й не диво, що ціле Залісся було на свою церкву горде. Ще вона не була готова, а вже і найменша дитина оглядала її знадвору і зсередини з великою цікавістю; тепер же, коли її посвячували, ціле село прийшло помолитися і подивитися на велике свято. Приїхав сам владика, приїхало з десять