Другого і третього дня не могли бачитися, бо по Маню прийшов повіз з Новосілок і она поїхала туди до мами в гості.
Погода знов була гарна і Славко ходив на далекі про-гульки; був навіть під Новосілками і бачив двір тамошній, але завернувся додому. Дорогою, котрою Маня мусіла вертатися, ходив найбільше. Вижидав її.
І діждався. Она над'їхала, але з батьком.
Порівнявшись з повозом, він поклонився. Маня почервонілася, але батько того не замітив.
— А ви що тут робите, пане Левицький? — спитався Заборовський. о
— На прохід вибрався.
— Та так далеко? Сідайте з нами!
В дорозі додому Левицький дізнався від Заборовського, що за кілька днів спроваджується разом з жінкою до Залісся. Мусив у Новосілках побути якийсь час, щоб довести до ладу заряд села по виїзді властительки до Залісся. Маня мішалася в розмову, але говорила так спокійно, якби їй на Левицькім цілком не залежало.
І ще раз, заким Заборовські приїхали на певний осідок до Залісся, найшла Маня і Славко спосіб зійтися. Знов таки в дворі, при Кристинській.
Переглядали обоє ілюстровані журнали. Кристинська сиділа якийсь час, а потім нагадала собі, що має роботу і вийшла.
— Дивися, Маню: кедри на Ливані. Правда, чудовий образ!
Маня нахилилася над образом:
— І якась пара молода сидить ще під кедрами.
— А які гарні обоє! — замітив Славко.— Сидять собі любенько, а вітер з пустині шевелить зеленим листям відвічних кедрів; веселі пташки повторяють безконечну стару пісню пісень. Маню, ти знаєш ту Соломонову пісню?
— Не знаю! гарна?
— Прегарна. Скажу тобі один уступ; я його напам'ять вивчився:
Ти прекрасна, подруго моя, ти прекрасна!
Як платок гранатового яблочка таке твоє личко під буйним волоссям твоїм.
Як в голубки невиннії очі твої визирають з-під кучерів твоїх.
А твої буйні кучері, мов отара тих кіз, що вертають з гори галаадської.
Як рожевая лепта, такі твої губи, а мова твоя така люба!
Як обстрижені вівці, що вийшли із купелі, такі твої зуби!
Ти прекрасна, моя ти подруго, уся і у тобі порока нема!
Гей! зі мною з Ливана, моя ти кохана, зі мною з Ливана ходи; вершини Амана, вершини Сеніра й Ермона, леговища львів, леопардові гори покинь і зі мною ходи!
Голос Славка тремтів при тих словах давньої пісні; він урвав і замовк...
— А далі?—спиталася Маня тихесенько, не сміючи поглянути на свого товариша.
— І далі звичайна пісня про любов. Чи ти знаєш, що тій пісні вже близько три тисячі літ?
— Три тисячі літ! — повторила дівчина здивовано.
— Ах! і давніше вміли любити,— замітив Славко тужно.— Кромі кількох дивних порівнянь, ціла пісня така, якби її недавно зложив якийсь залюблений поет. Як то гарно сказано дальше в тій пісні:
Ти взяла моє серце в полон, моя сестро, княгине моя; ти взяла моє серце в полон одним поглядом твоїх очей і намистом на шнї твоїй.
Сама патока капле із уст солоденьких твоїх, моя суджена! Мед з молоком під язиком твоїм, а одежа твоя запашна, наче запах з Ливану!
Ти мов сад гранатовий з пахучими плодами; в нім ростуть кипери, нардн, шафран і цинамон, алої, і калмус, і мірра пахуча.
Ти мов те джерело в огороді, колодязь живої води, що спливає з Ливана!
Пробудись, тихий вітре, з півночі! прилети, тихий вітре з полудня; на сад мій повій, нехай запах єго розіллється!..
— Чи не гарно?
— Дуже, але порівняння такі дивні; "Як обстрижені вівці, що вийшли з купелі, такі твої зуби!" Смішно навіть!
— Так, але Соломонові, коли співав се своїй Суламиті тому три тисячі літ, смішно не було. А се, наприклад, вже цілком по-нашому: "Ти взяла моє серце в полон, моя;сестро, княгине моя; ти взяла моє серце в полон одним поглядом твоїх очей і намистом на шиї твоїй!"
— Намиста я не маю! — замітила дівчина півжартом, але тужливий усміх не щезав з рожевих уст єї.
— Але очі твої, як те небо...
— То ще мало... Ти ж казав сам не раз, що того замало.
— Але ж і "сама патока капле із уст солоденьких твоїх, моя суджена". Та... що я*кажу? Не гнівайся на мене, Маню! Я вже справді сам не знаю, що говорю, а все через тебе...
Він перевертав, мов без думки, дальші картки журнала, а она дивилася крізь вікно в город і мовчала. Тихий смуток розлився по єї лиці.
Коли в комнату вступила знов Кристинська, застала їх у тій невинній ситуації. Але Маня, немов налякалася чого, приступила до фортепіано і стала перебирати одною рукою по клавішах.
Розійшлися того дня обоє в задумчивім настрою. Славко ще довго ходив по лісі. Тут він шукав розради на свою журбу, яка тепер єго з цілої сили напала.
"Що діяти? Що з того всего вийде?" — питався він сам себе і не находив відповіді. Третій рік уже почався, як скінчив духовну семінарію, а він ще ні священик, ні взагалі чоловік з сякою-такою будучиною. Як довго се ще потягнеться?
XXIII
І вже більше не мали Маня і Славко доброї нагоди зійтися на розмову без свідків. Одно, що небавом настали слоти осінні; а друге: в заліськім дворі була нова пані, друга жінка Заборовського, що взяла Маню в свою опіку і не спускала єї з очей. Вже й придумала для неї розривку, а іменно обіцяла післати її на карнавал до Львова, щоб забавилася. І так висиділася зо два роки в Заліссі.
Славко дізнався о тім з листа Мані, що прислала єго старим наймитом. Писала коротко:
"Пропали щасливі дні! Я жию тепер тілько споминами. Мама дуже занимається мною; висилає мене на карнавал, щоб я собі шукала жениха. І сама поїде на якийсь час до Львова. Будемо мешкати в тітки. Як я без тебе буду жити там? Порадь мені, мій Славку!"
Славко не знав, що порадити і як.
Они писали до себе листи дуже часто — старий наймит мовчав як заклятий, бо дещо заробив притім,— але в їх листах пробивалася щораз виразніше безнадійність.
У Левицьких настали знов гіркі часи: а іменно о. Василь хорував щораз тяжче. Мати і батько Славка щораз більше напирали на него, щоб він рішився, що з собою чинити; нехай би вже і безженним висвятився, але не тратив так дармо літ. Коли б, не дай боже, батько помер, міг би зараз стати адміністратором Залісся; не потребували би хоч рушатися з дому, в котрім тілько літ прожили; могли би при нім остатися. А так що буде?
Ніхто сего так виразно Славкові не говорив, але він розумів положення родини дуже добре. Коли би батько помер, остались би по нім: бабуся, вдова, чотири доньки: Наталка, Маруся, Клавдзя і Влодзя (Генка не рахуючи, бо той уже не пропаде на теології) — шестеро душ без забезпеченої будучності. Нехай би Горошинський взяв до себе навіть двоє душ (хоч се було би єму незвичайно трудно), то таки останеться ще четверо, котрими ніхто інший не буде міг опікуватися, лише Славко. Се єго жде — він то розумів добре.