І ще писала, що чоловік єї — він звався Сміт— записав на неї велику частину свого маєтку, тілько она тим маєтком може розпоряджатися аж по єго смерті. Мала надію вернутися до Залісся і просила батька і матір, щоб молилися за єї здоровля. Казала також з тих грошей, які пришле, замовити службу божу в церкві. Лист був писаний невправною рукою, але на краснім папері,— віяла з него якась туга і невдоволення мимо достатків Анниці.
— Она не знає, що єї мати вже небіжка, і що я вдруге оженився і що церква згоріла, і що в нас було таке нещастя минувшого літа...
— Ви до неї писали?
— Або я знав, де вона є!
Козак просив Славка, щоби написав до Анниці довгий лист і все описав.
— Просив би я,— казав,— кого іншого, щоби мені написав; але в нас ніхто не потрафить. А той лист аж за море мусить іти, то треба єго добре написати.
Славко обіцяв єму написати лист і зараз пополудні зробив се. Описав широко все, що Козак хотів.
— Я вам віддячуся, скоро гроші дістану,— казав Козак, послухавши, що панич написав.
— Ну-ну, аби ви тілько дістали.
— Ви не вірите, що то правда? Десь ніхто не хоче вірити! — нарікав Козак.
— Всіляко буває,— відповів Славко.
Ще місяць не минув, а Славко пересвідчився, що Анниця писала правду. Від неї прийшло сто зр. для батька і лист, в котрім писала, що чоловік єї помер. Нарікала при тім знов, що сама нездужає і тужить за Заліссям. Обіцяла приїхати сама, скоро тілько троха прийде до здоровля.
— Ще хто єї маєток забере! — журився Козак.
— Вас то не гризе, що вона хора, тілько маєток вам в голові,— зганив Славко.
— Бо пропасти може,— оправдувався Козак.— Ану, помре, потім гроші вкрасти легко... Напишіть ви їй, паничу, най гроші добре замкне в скриню і ключ ховає, а слугам невірить.
— Не бійтеся, є ще ліпші способи ховати гроші! — успо-коював Славко.
— Я прийду завтра замовити службу божу, а ви мені напишете лист. Добре? Я вам того не забуду.
Славко став писарем Козака і писав всі листи до Анниці, більше з цікавості до чудної історії, як з чемності для тупого Козака або підозрілої Анниці. Одно лиш в єї листах промовляло єму до серця, а то єї очевидна туга за рідним краєм...
XVI
В початках квітня кілька днів було таких гарних, що зовсім весною запахло. Двірський парк виглядав ще так, як в остатніх сонячних днях осені, але життя було в нім більше; всюди більше радісного ожидания, як осінньої сонливої задуми. Між зів'ялим листям на землі перші купки зеленої трави з фіалками, по корчиках весла дрібна пташня, у воздусі тужний бренькіт пчіл, десь над парком невидимий жайворонок — перша негрімка музика на привіт молодої весни.
Під проводом старого наймита Миколи сільські дівчата роблять порядок в парку, змітають зів'яле листя, поправляють доріжки та співають собі для розради:
Грай, музико, як би-сь міг. Та й не жалуй моїх ніг! Мої ноги насталені, Літали би, як шалені!
Одна почала, друга підхопила, третя прилучилася, за ними ще дві — співають усі.
— Гей, дівки, чого ви так розверещалися, як сороки! — сварить Микола, котрий в недостачі правдивого економа приписує собі гонори економські.— Пан з Мурованки в дворі, а ви так кричите!
— Кривда вам? Помагайте і ви співати! — відповідає одна дівчина.
— Що він поможе! — каже друга.— У него голос, як розбитий горнець.
І співають дальше. Микола розгортає рінь на доріжках й скоса дивиться на "сороки".
— Що за нарід,— воркотить собі під носом,— ніколи не посидить тихо! Робила би одна з другою — ні! ще мусить співати або язиком молоти.
Слухає, що они дальше співають:
А Микола робив кола, А Микита сани, А Микола їздив кіньми, А Микита псами.
Старому Миколі подобається така похвала для Миколи, він мовчить. Але нова пісня:
На дорозі калюжа, Я робити недужа; Коби скрипки, цимбали, То би ніжки скакали...
— Ага: ось чого їм дай! — воркотить знов Микола.— Не питають, що піст.
Ой мамуню, кохай мене, За старого не дай мене! В него сива борода — Я дівчина молода!
— А будете ви раз тихо, безбожниці! — кричить знов Микола, бо єму зробилося маркотно; він нежонатий, а вже сивий... І в тій хвилі, побачивши Славка на доріжці, наказує:
— Тихо, панич іде! Але дівчата не питають:
Ой по горі терлич сходить, До дівчини панич ходить; Ой терличу, терличу, Люби мене, паничу!
— Пссс! — псикає Микола.— Так розкудкудалися дівки, що їх погамувати годі,— оправдується він перед Славком.
— Нехай співають!—каже Славко.— Співайте! Але дівчата тепер на хвилю замовкають.
Славко подає наймитові папі росу. Старий знімає легко капелюх і бере.
— Дякую,— каже.— На спацир вийшли? О, нині сонечко пригріло! Аби так дальше, то би троха з роботою впорався. Нема кому за всім доглянути, а ще як погоди нема...
— Вам самому тяжко?
— Тяжко, паничу. І коло коней ходи і коло людей ходи, пильнуй... Аби хоч було за що. А то пан збіднів та й ми всі разом з ним,— додає він тихше.
— Він колись ліпше мався?
— О! ще й як! Тепер той син у війську дуже єго скубе! Ну, та й земля не родить від кількох літ. А небіжка пані довго хорувала... От, біда у всіх! Ще якби доньку видав за того пана з Мурованки, то би добре на тім вийшов. Той би доньку взяв, а маєтку не праг би, бо сам досить має.
— А не шкода би такої молодої за такого старого?
— Та він ще не такий старий... То між панами побира-ються не так, як між мужиками... А добра панна, така, як небіжка мама.
— Гарна панна!
— Подобалася вам? — питається Микола і злегка усміхається.— Она собі, як я міркую, вас також вподобала.
— По чім так міркуєте?
— Ми знаємо... адже то видко.
— А того пана з Мурованки не вподобала собі?
— Она за ним не тягне... Він дуже би рад, а вона — ні. Кристинська казала... А чого ж би до нас так зчаста приїздив? От і нині...
— Може, з інтересом?
— Вже ми знаємо, з яким інтересом! Що ж він нашому панові ні брат, ні сват, а приїздить частіше, як свояки... Гей, дівки, не дармуйте! — обернувся Микола знов до дівчат, котрі хотіли почути єго розмову.— Ще грядки маємо копати!
Славко пішов дальше доріжкою. "Вже плещуть у дворі,— думав він собі,— хоч я не дав ніякої причини до поговорів". Дівчата знов співали, та вже сумної:
Ой у саду вишня, за садом ліщина, Любив я дівчину, а мене дівчина; Ой та любив я дві літі,— Тепер мені тяжко на світії