— Пане Левицький, не гнівайтеся, але ті ваші руські селяни — то, вибачте, худоба.
— Ліпші мазури, що вас різали 1846 року... То правда. То люд живий, має кров у жилах, а наш під опікою панською так розжився, що ні думкою, ні рукою не рушить...
— Радикал ви, бачу, пане Левицький... Но-но, але я таки з мазурами зроблю інтерес. Впрочім, якби хто з Залісся зараз при контракті дав гроші, то я, може би, й єму грунт продав.
Тою невідрадною вістю поділився Славко зараз з Манею, коли вона вернулася зі Львова і гаряче поручив їй, щоби батька інакше настроїла. Маня прирекла і додержала слова: не раз і в товариській розмові закидала про заліських селян та боронила їх перед закидами батька.
Але сам Славко напитав собі тим тілько нового клопоту. Ішло о те, щоб роздобути щонайменше десять тисяч зр. на початок. Звідкі ті гроші роздобудуть заліські люди?
Довідавшись о тім, Головатий скликав раду з кількох господарів. Був при тім і Славко. Всі нарікали, що землі мають тілько клаптики, всі мали величезну охоту купити сей грунт, але справи, звідки взяти гроші, не бралися рішати і не придумували навіть способу. Славко мало знався на таких купнах; все ж таки думав, що якби на енергічних людей, то сю землю могли би задержати у своїх руках.
Поїхав до міста, розвідався в адвоката, як би сю землю можна купити, і скликав знов нараду господарів. Повторилося знов те саме, що й за першим разом; охоту мали, але план Славка, купувати грунт на спілку, здавався їм чимсь неосяжним, чимсь таким, що й вірити тому годі. Притім майже призналися самі, що при поділі посварилися би цілком певно о парцелі, а чи всі спільники складали би відтак правильно гроші на рати в банку (бо треба задовжитися) — за те ніхто не ручив.
Скінчилася справа на нічим.
— Але ми таки мазурів у село не пустимо! — грозив один господар.
— І що ж їм зробите?
— Не пустимо, і вже! То грунт наш, заліський, хоч він і дідичів.
Славко не розбирав сеї дивної логіки селянської; знав тілько, що селяни безрадні і він сам також безрадний, ще до таких великих діл не доріс. Свідомість своєї безрадності зробила єго похмурним і непривітним, мовчаливим. Він щораз більше оправдував байдужість батька і не дивувався єму. Але як же так без цілі дальше жити?
— Чого ви такі смутні? —питалася єго раз Маня.
— Глупе то житє, та й годі! — відповів Славко коротко.
— Не сумуйте, пане; нащо се здалося?
— А нащо здасться веселитися?
— Все ж розумніше...
Славко не відповів на се нічого. А Маня по хвилі сказала:
— У інших тепер карнавал, гуляють... А ви?.. Жаль мені вас.
— Се дрібничка, пані. Я з того виросту. Оно певна річ, коли саме житє глупе, то глупо і сумувати над тим. Але приходять на чоловіка хвилі і цілі дні смутку. Почуття своєї немочі — то найпоганіше почуття. Ну, нічо!
— Ходіть, я вам заграю щось веселого. Добре?
— Добре.
— Але ви будете співати?
— Не зможу тепер, хіба іншим разом.
— Заграти вам думки українські?
— Прошу. Ви знаєте, що я їх дуже люблю.
— І я люблю.
Славко усів недалеко від фортепіано на фотелю і слухав. Єго бурливі думки і почуття не втихали від музики, противно, змагалися, але з ними було єму тепер мило. Коли ж по смутних думках наступила весела шумка, він і сам став веселіший...
XIV
Маню боліла трохи голова і вона сиділа смутна у своїй комнаті. Хотіла читати книжку — не могла, і всяка інша робота не бралася єї.
— Ви би проїхалися санками,— радила господиня Кри-стинська,— вам би зараз відійшло. Як не має вас боліти голова, коли так безнастанно сидите дома?
— З ким же поїду? За дві години буде вечір, уже темно.
— Може би, тато поїхав з вами, або Стасьо?
Господиня пішла спитатися дідича, що пильнував роботи в стодолі. Сказав, що не має часу, але порадив попросити Левицького. Стася заборонив брати за кару, бо збив велику шибу в вікні.
Маня не мала великої охоти просити Левицького о товариство. Але Кристинська пішла таки сама по него. Він прийшов і також радив Мані просанкуватися, а певно біль голови устане.
— Надворі,— казав він,— так гарно, мороз невеликий, а санна добра. Я би-м дуже радо проїхався; і я занадто засидівся в хаті.
Маня дала намовитися.
Санки були зараз готові; бистрі коні стояли нетерпеливо, рвалися наперед. Посідали в санки і поїхали лісом в сторону Дуброви.
— Не їдьте так скоро! — наказала Маня старому наймитові Миколі.— Мені аж в голові крутиться від такої їзди.
Микола звільнив.
— Правда, що нині гарно надворі?—спитався Славко.— Подивіться на сніг на галузях сосон... А як тихо! Одні тілько дзвінки дзеленькотять на конях.
В тій хвилі здалека дійшов гук від падаючого дерева.
— Так дуже тихо воно не є,— замітила Маня.— Се Дуброву рубає Зільбер. Шкода такого гарного лісу. Поїдьмо там!
Приїхали в Дуброву і казали здержати санки. Довкола лежали зрубані дуби; робітники обтісували з них галуззя. Дуброва, колись густа, прорідилася вже значно.
Мошко Зільбер сварив саме в ту хвилю, коли они приїжджали, на Криворукого, котрий хотів зігрітися коло ватри, бо був дуже лихо одягнений.
— Чому не стягаєш галуззя на купу? Вже знов дармуєш? — кричав, але скоро замітив санки, зараз покинув Криворукого і підійшов до Заборовської і Левицького.— На спацир виїхали вельможна панна? — питався він і кланявся при тім низенько.
— Отак троха провітритися.
— О, нині тілько санкуватися!
Рубачі перестали на хвилю робити і дивилися на Мошка і на Заборовську. Криворукий притягнув одну галузь до купи, кинув, став коло ватри і собі видивився. Левицький вискочив з санок, щоби до ватри закурити папіросу, бо не мав сірників при собі, а Зільбер балакав тим часом з панною про Дуброву; нарікав, що переплатив.
— Що ж там, Криворукий, чувати? — питався Славко у знаного п'яниці, закурюючи папіросу.
— А що ж би? — відповів той бездушно.
— Все ще горівку п'єте?
— Пив би, та нема.
— Не дає Мошко?
— Ет! — махнув Криворукий рукою.
— Чи вам Мошко платить за роботу?
— Платить шістку.
— А то чому так мало?
— Ну, що ж, у мене нема сили і за дитину.
— З чого ж ви живете?
— У Мошка дещо дістаю. Я вже в него і ночую. Коли звів мене на діда, то нехай мене до смерті годує.
— З хати ще не викинув?
— Ще ні, але вже збирається. Нащо єму квапитися? Скорше чи пізніше дістане в свої руки... як не він, то син, як не син, то зять... все одно.