Бабуся Клавдія розповідала про давні часи і про знако-мих, викладала карти, плела панчохи, або бренькала на старій гітарі старі пісні для успокоения малої крикливої Влод-зі. Та гітара лежала занедбана на поді приходства вже довгі літа, аж зовсім случайно відкрив її Генко і нею спробував успокоїти плаксиву сестричку; проба повелася дуже добре, сестричці сей бренькіт дуже сподобався, бабуся пригадала собі давні часи, як ще грала на гітарі, і так тепер маленька Влодзя трохи не щодня мала старосвітський домашній концерт. Батько починав часом із сином розмову про політику і ніколи не міг з ним погодитися; мати бавила діти або поралася коло господарства, зовсім не виявляючи цікавості до політичних суперечок свого мужа з сином; Генко пустував з сестрами Мариною і Клавдзею, а Наталка читала романи з бібліотеки дідича. Про сю дідичку було не раз багато розмови, хоч і не знали нічого цікавого про неї: більше зацікавлював цілу родину кожний лист від Зоні зі Львова, а вже зовсім весело було в хаті, коли прийшов Горошин-ський з жінкою, обоє вдоволені з себе і з життя. З ними вступала в хату якась більша надія і відрада. Звичайна річ: прикро в товаристві, коли в нім находяться люди зажурені або пережиті, а веселіше стає, коли прийдуть люди, що зі щасливим усміхом споглядають на світ і з довір'ям дивляться в будучину. Тоді у Левицьких складалася зараз партія преферанса, бабуся підсувала вище окуляри^на ніс і не раз трохи не сварилася, коли їй карта не йшла, якби тому хто був винен. Славко завважав при тім, що жінки страх не любили дати себе побити при картах і зовсім не соромилися в потребі дещо "покрутити" при грі, аби лиш на своє вийти. Бачив він се особливо у бабусі, усміхався іронічно, але не псував їй забави. При таких родинних сходинах перемелювалися наново давно знані новини, пригоди і плани на будуче; забава протягалася не раз і до півночі — і відтак усі лягали вдоволені спати. Звичайно ж Левицькі лягали досить скоро спати — і тоді Славко не мав що дома діяти та вертався до двора.
"Що я справді мудрого роблю,— думав він собі тепер,— що отак живу з дня на день і боюся думати о тім, що зі мною станеться? Отупів я, чи що за мара?.. Вкінці можна так жити і рік і два, але що потім?.. Можна і в селі дещо починати, та пощо починати, коли нема певності, що й до кінця се доведу? Або ж я тут буду до смерті жити?"
Так, але кудись треба було час подіти. І Славко, де міг, там єго подівав.
Заліські селяни дуже відчували потребу щирого дорадника, а що жодного іншого в селі не було, то вдавалися до Славка і з такими справами, в котрих він не знав, як і порадити. Щоби всім догодити і помогти, він мусив би бути і лікарем, і правником, і господарем, і бог знає чим — а тим часом він так мало знав того, що в житті селян потрібне! З того всего, чого в школах учився, і десятої частини не міг ужити для добра людей. І се єго не раз лютило. Шкода літ і праці на таку науку, з котрої і самому хісна мало, а другим уже зовсім нема. А селяни помочі і поради домагаються, потребують її доконче, без неї кроку не можуть ступити.
Славко був часто у великім клопоті, коли селянин прийшов до него з "папером" з суду о пораду, або селянка добродушно питалася єго о лік "на печінки". Він здогадувався часто, що, певно, не печінки її болять, хоч після мужицької анатомії чоловік ледви чи й має що більше в собі як самі' печінки, але, очевидно, сам нічого не міг порадити, хіба відсилав хвору до доктора, а та й не думала єго слухати. Так само було й з єго правничими порадами; селянам ними не поміг, хіба сам зискав то, що пізнав їх потреби.
Ще якби селяни знали розповісти розумно, чого їм потрібно, то скорше й порадив би їм, а то они розповідають, як діти; відгадувати треба, що їх болить. А не відгадаєш або не догодиш, відвертаються або й гніваються.
Прийшов раз до Славка селянин, троха підпитий.
— Дай боже добрий день!
— Дай боже здоровля!
— Що скажете, ґаздо?
— Я до вас, паничу, як до тата рідного. Нема в кого порадитися, тілько ви одні в селі.
— Чого ж вам від мене потрібно?
— Як до тата рідного приходжу до вас, паничу, бо не можу витримати. І єму і собі смерть зроблю, щоби на другий раз не зачіпався.
— Против кого ви се говорите?
— Против кого, як не против него? Збив мене, паничу, так мене збив, на землю кинув...
— Та хто такий, коли, як?
— Коли? Вчера зночі! Іду я від Мошка, а вже було троха пізно, іду я, іду, тримаю гуску солі за пазухою — і нічо! Іду!...
— А кілько в Мошка порцій випили вчера?
— Присяй богу, іно три! Чекайте, зараз вам скажу: я поставив кватирку, потім Сеньків Іван — знаєте? — далі... чекайте... Козак... і ще хтось... от не пригадую собі. Але, бігме, паничу, я не був п'яний, борони боже!
— Ну і що далі ?
— Так іду я собД, іду, іду, несу гуску солі за пазухою... аж ту коло перелазу Дорошихи дивлюся, хто іде? він іде!
— Та хто такий?
— Хто? Дорошихи син, Іван, той, що з війська восени вернувся, а брата має у Львові!
— І що далі?
— Що далі? Вибив мене, взяв і вибив мене!
— За що?
— Вибив так! раз поза вуха, другий раз поза вуха, на землю кинув і пішов.
— Але за що, питаюся вас?
— То знаєте, паничу, ще за єго небіжчика-тата... Мав я з ним процес...
— І хто виграв?
— Він, щоби в гробі перевернувся!
— Ага, тепер розумію. Ну?
— Так іду я коло перелазу Дорошихи — тої вдови, знаєте? — дивлюся, іде він. Я до него: "А! добрий вечір, пане Дорош! Добре, що я вас здибав!" А він мені на то: "Чого вам,— каже,— треба від мене?" А мене взяла така лють: "Чого мені,— кажу,— треба від тебе? Ти не знаєш? А що ж, ти не гадаєш направити тої кривди, що мені твій тато зробив?" — "Відчепіться!" — він мені так. "Не відчеплюся,— кажу,— най ту згину, а не відчеплюся! Добре, що я тебе
419
14*
здибав". Та й за рукав єго хап! А він вирвався та й в ноги! Гов, чекай, не втікнеш від мене, пташку! І як вийму гуску солі, як кину за ним, а в нім аж гепнуло. Маєш за твого тата! А він тоді до мене та за ковнір, як тарахне сюди-туди, а потім в сніг...
— Чого ж ви від мене хочете? — вже знетерпеливився Славко.
— Я до вас, паничу, як до тата рідного: зробіть мені право, я вам і заплачу, а до криміналу мушу єго всадити!