— Чи ви думаєте,— спитався староста,— що правительство або поляки можуть постаратися, щоби русини в Галичині стали відразу рівно з другими сильні, рівно багаті, рівно просвічені, рівно вироблені політично і соціально?
— Пан староста має рацію! — докинув маршалок, глянувши з маловаженням на Славка.
— І я кажу, що пан старост має рацію,— відповів Славко.
— І що з того? Конституція для всіх однакова, воля і русинам дороблятися! — сказав маршалок.
— В тім і лихо,— говорив Славко,— що конституція така, як наша, не для всіх має однакову вартість; для культурного народу она щастям, для некультурного нещастям.
— Може, російський абсолютизм вам би більше подобався? — нападав маршалок.
— То ні, пане маршалку; але що я, мабуть, не помиляюся, то всі бачимо, коли подивимося на ту нерівну-борбу, яку тілько в різнонародній Австрії можна бачити:/під крилами конституції, свободи і гаслом любові до свого народу майже безоглядне поборювання другого народу, з котрим доля судила сусідувати або і всуміш жити. Ви маєте силу, значить, за вами і справедливість, але яка та справедливість?
— Добре каже! — замітив Заборовський.
— Армія інтелігенції вашої взяла провід трохи не у всіх наших містах і містечках і господарить собі у свою користь, а не в нашу.
Маршалок ставав нетерпеливий.
— Хто ж тому винен,— почав він,— що ваша руська інтелігенція, в більшій часті священики, розкинені по тисячах сіл, проводить життя на дрібних клопотах життєвих і відзивається тілько рідко з сіл, частіше плаксивим голосом, як голосом одушевления воєнного і побіди? Ваша інтелігенція роздерта між собою на два ворожі табори, віруючих і невіруючих в будучні^сть народу, народовців і ренегатів, що безнастанно воюють між собою. Хто тому винен, чи поляки, чи наше правительство, що ви тратите більшу частину своїх сил на^дрмашню борбу і спинюєте свій власний роздвій! Ваш поступ — то поступ лінивого вола в порівнянні з поспішним /Поїздом! А ми не маємо потреби тягнути вола за роги.
— Правда, пане! — перебив єго Славко.— Та коли б у поляків платні ренегати довгі літа впоювали безнадійність на будучність народу, так як у нас, коли б розвій вашого народу поза границями Австрії, в Росії, спинили так безусловно, як наш, коли б ваш побут економічний був такий лихий, як наш,— то ви, певно, не мали би тілько охоти до борби з нами, як маєте. А проте наш народ живе; чей не заперечите, що велика частина нашої інтелігенції бажає життя народу і міряється з вами щосили.
— Ненавистю, а не роботою! — вколов маршалок.
— Ненавистю, виснованою з історичних подій,— боронився Славко.
— Які ваші ідеали? — приступав щораз гостріше маршалок, а староста і Більський тим часом з усміхом прислухувалися суперечці.
— Наші демократичні ідеали, певно, більше варті, як заскорузлість ні би-аристократів, як їх маловаження хлопа, як береження власних кастових Інтересів і традицій! Відколи ви стали на серіо дбати о свій люд? Прошу мені відповісти!
— Певно, скорше, як русини.
— Ледви! — відповів Славко.
— Ненависть і завзятість розгніваної слабої дитини — от оружжя русинів!
Староста вважав за потрібне вмішатися тепер в сю суперечку спокійною заміткою, що правительство австрійське в році 1890 дало початок до полагодження русько-польських відносин. На се не Славко, лише Більський відповів, що думає інакше: правительство приглядається спокійно борбі і вижидає мира між суперниками, стає при нагоді по сій або тій стороні, звичайно, по стороні сильнішого, або заховується зовсім байдуже, лишаючи народи на волю судьби. Тим часом, на думку Більського, коли би вся амбіція поляків і русинів лежала в тім, щоби з тих 70 % анальфабетів поробити людей письменних, то поляки і русини на довгі літа мали би стілько роботи, що їм відхотілося би борби і посягання на чуже добро.
— Ні, пане Більський,— перечився маршалок,— si vis pacem, para bellum 1 — ce одно і природне, і правдиве!
— Біда тілько в тім,— замітив ще Славко,— що ваше військо, уживане до тої війни, складається дуже часто з таких вояків, як наш війт Костишин... їх ще й старшими роблять...
Колючі слова Славка поцілили добре, так що маршалок і староста звели зараз розмову на що інше. Не хотіли запускатися в дальшу бесіду, котра ставала щораз дразли-вішою.
— Руська молодіж складається із самих політиків,— закінчив староста.— Чому ви, пане Левицький, не вчилися на адвоката, тілько на священика? Шкода вас!
Але, прощаючись з господарем, староста ще іншу думку сказав про Левицького:
— Пане Заборовський, ви радикала тримаєте собі дома.
— Ну-ну,— успокоював його Заборовський,— радикал і священик в одній особі... ні, він не радикал... Але добре учить мені хлопця.
Тим часом сей учитель дідичевого "хлопця" стояв сам коло фортепіано, переглядав ілюстровану газету та передумував свою розмову з панами. До нього підійшла на хвилю Маня і здивувала єго словами:
— А то ви добре боронили своєї справи!
— Ні, зле боронив, тепер бачу. Ви чули нашу розмову?
— Чула дещо. Я вас обсервувала. А як ви виглядали!
— Як же?
Хочеш миру, то готовся до війни! (Приміт. авт.).
— Такі запалені, завзяті, аж страшні! Так вам очі світилися!
— Я такий страшний?
Але Маня на се вже не відповіла, бо в тій хвилі надійшов Більський, щоби попрощатися з нею.
Гості від'їхали додому. Північ уже давно минула.
Славко довго ще не міг заснути. Він сердився на маршал-ка, що своїми доказами не раз загнав єго в кут; не міг не признати правди не одній єго замітці, але все-таки боліла єго та правда. І що з того виходить? — завдавав собі питання.— Треба праці і праці! Се одинока розумна відповідь ворогам.
Коли в духовній семінарії він незвичайно пильно вчитувався в історію руського народу, а часописи читав усі за порядком і в читальні заводив гарячі суперечки з противниками, єму здавалося, що треба тілько піти на село і вже в роботі Аля народу ніхто єго не перепинить. Тим часом рік життя по скінченню семінарії, знайомства з різними людьми/^і теперішні досвіди в Заліссі переконали єго, що^еугак легко не йде, як єму здавалося., Заким почнеться в якім нашім селі орати на зерно, треба перше довгі часи чистити грунт.