Що від такого рішення і на другий день не думав відступати, о тім пересвідчився зараз обрабований Мошком селянин Козак, котрий жив тепер простим зарібником у своїй бідній хаті і тілько всеї помочі мав, що кусник городу і одна корова для дітей. Він прийшов згорблений, з зарослим тупим лицем, зі стеблами соломи в довгім волоссі до канцелярії панотця з сумною вісткою, що єго жінка, котру о. Левицький тому два дні причащав на смерть, померла, і він хоче тепер згодитися за похорон.
Левицький усів за стіл, вийняв свої книги і питається:
— Як твоя покійна жінка називалася на ім'я? Козак стоїть і не знає, що відповісти.
— Як же ти її кликав?
— Та як же? "Стара!", і вже! — каже Козак так, якби се була річ зовсім зрозуміла.
— А як вона писалася, ще заким вийшла за тебе замуж?
— Канонірчиха!
— Ей ти, старий дурню! — вгнівався о. Левицький.— Жив тілько літ з жінкою і навіть не знає, як вона звалася. То Канонірчихою єї прозивали по батьку, а батько єї писався Чорний.— І заглянувши у метрику, о. Левицький додав:— Називалася небіжка Домна Чорна, прожила літ 53, а з тобою 26. Що даш за похорон?
— Що ж я можу дати, прошу єгомостя? — скривився Козак.— Я такий бідний...
— Ну, ти бідний, але й я не багатий. Даш п'ятку, менше не візьму!
— Єгомость, не маю, бігме, не маю! Дам ринський, кожух заставлю, то роздобуду, але п'ятки не дам.
— Ну, то ховай собі жінку без мене. Я покроплю.
— Та як же так можна, єгомость? Тілько літ бідувала зі мною, та й тої прислуги їй не віддати? — говорив Козак тремтячим голосом.
— Як хочеш; або давай, або обійдися без мене,— повторив о. Левицький.— Я не спущу ані крейцара. І я маю діти, і я мушу з чогось жити.
— Возьміть два ринських, єгомость, а решту вам відробить син один або другий. Візьміть, панотченьку! — благав Козак.
— Маєш при собі?
— Ні, не маю.
— То йди, перше принеси! — сказав Левицький твердо.
І Козак пішов заставляти кожух. Приніс небавом два ринських, а решту, казав, відробить син восени; буде молотити і картоплю копати так довго, доки не відробить. О. Левицький записав собі, що син Козака має єму відробити десять днів восени і казав старому прилагодити похорон на другий день пополудні. По тім торзі по селі пішла поговірка, о котрій зараз дізнався і Славко, що панотець збирає гроші вже для шостої доньки, а тим часом о. Левицький, коли розважив свій вчинок, жалував єго якийсь час, але при слідуючій нагоді зробив так само.
Все те сталося мов на привіт отсеї малої істоти, що на хресті назвали її Володимирою. Добре хоч, що маленька Влодзя того всього не розуміла і не знала: інакше життя відразу було би їй дуже гірке. І не знала вона й сього, що поява єї на світ спонукала о. Левицького також до одного вчинку, до якого він перше не показував найменшої охоти. Іменно Ольга, що плакала і сумувала так задля сестрички Влодзі, небавом дізналася, що повинна радше бути їй вдячною, бо о. Левицький на гарячу намову бабусі Клавдзі рішився вкінці віддати Ольгу за Горошинського.
— На кого ти хотів ждати? — говорила бабуся до свого сина.— Шість доньок в хаті, адже того не скриєш перед ніким! А Горошинський чоловік статочний, не надто молодий, має тридцять три роки, загосподарований. Ольга прийде на готове.
— В моїм роді ще того не бувало, щоби дівчата за учителів виходили,— говорив на се о. Левицький.— Та най уже побираються, коли така божа воля.
Повідомлений о тім Горошинський прибіг, красно прибраний, чимскорше в дім о. Левицького, і поцілував єго, бабусю і свою суджену в руку. Єго лице, звичайно, сніде, тепер зарум'янилося, і він щасливо споглядав на свою суджену, що також немов віджила і стала якась жвавіша. О. Левицький принимав Горошинського ласкаво, але без особливих любощів; зате бабуся Клавдзя скакала коло Горошинського так, як би сама була єго суджена, а не єї внучка.
— Ну, преці потанцюю собі,— говорила вона і рухалася так жваво, якби танці мимо її старості зовсім не приходи-, лися їй тяжко.— А пам'ятайте, пане Горошинський, не забудьте попросити мене бодай до кадриля!
— Добре, пані, прошу вже тепер! — відповів щасливий Горошинський, сідаючи коло своєї судженої.
Зоня кривдуйала собі дуже. Такі освідчини їй не сподобалися.
— Якби мені мав хто освідчитися,— говорила она сестрам, пізнім вечором лягаючи спати,— то мусів би перше впасти передо мною на коліна, потім присягнути, що мене дуже а дуже любить; а ми би потім обоє крилися з тим перед татом і мамою довший час і аж відтак сказали би їм. А тут сталося се якось так непоетично, сухо...
— Проси бога, аби хоч так непоетично освідчився тобі хто,— відповіла Наталка.
— А! я тепер піду до семінарії, то можу собі почекати і перебирати.
— Почекай, хто знає, чи приймуть тебе. Там зголошується таких, як ти, сот'ками. А ліпша рахуба була би, як тато казав, аби тебе Славко дома вчив, а ти потім іспит складала.
— То ще ліпше! — тішилася Зоня.— Буду на весіллі Ольги.
— Моє весілля буде тихе, може, навіть без музики,— замітила Ольга.— Годі ставитися, як нема за що.
Ще сказала Зоня кілька своїх думок і зараз заснула; лише Ольга і Наталка розмовляли допізна вночі, думаючи посполу над своєю будучиною. З третьої кімнати чути було часом пискливий плач наймолодшої доньки Левицьких...
IX
Вакації скінчилися. Петро Дорош вибудував хату і виїхав на посаду до Львова. Генко Левицький остався дома і мав аж на другий курс знову вступити до восьмого класу. Зоня пішла до семінарії, до чого допоміг їй Горошинський тим, що помістив її у своєї заможної тітки у Львові за дешеві гроші.
Ярослав Левицький не виїжджав нігде і почав учити дідичевого сина. Що з собою почати, не знав; думки висвячуватися безженним немов лякався, але і не слухав намови бабусі, щоби їхати до о. Лановича, котрий мав красну доньку і значне віно для неї. А се, що прийнявся учити дідичевого сина, оправдував раз перед батьком, котрий троха кривився, так:
— 'їхати,— казав він,— нігде не думаю, висвячуватися маю час, дармо їсти хліб ваш не хочу,— що ж вам шкодить, коли у дідича зароблю по 20 з[олотих] р[инських] місячно? Я ті гроші вам віддам і собі дещо справлю; бодай газету запренумерую собі. І не буде мені так скучно, як тепер є у сій глуші заліській, без книжок, без газет, без роботи...