— Бачила таку добрість? — сказав я, коли ми виїхали за село. — Готові самі піти з хати, аби догодити соввласті.
— При чому тут власть? — заперечила Тіна. — Люди живуть християнським звичаєм. Чого ти від них хочеш?
— Ця доброта і довірливість загубили наш край. Теж мені, християнський звичай…
— Ти що, язичник?
— Бог один. Але я не знаю книги, кривавішої за Біблію.
— Тобто? — майже з докором повернувся до мене смушевий капелюшок.
— Там кожна сторінка залита кров'ю, якою впивається і ніяк не нап'ється Єгова. Їхній бог навіть єгипетські ріки перетворює на кров. Давид убиває рідного сина Урію, Соломон прямо в скинії убиває свого чесного сина-воїна Йоава… Де ще так оспівано Молоха?
— То Старий Завіт, — пояснила мені вчителька-аристократка Тіна.
— Завіт кровожерливих інстинктів?
— Хай так. Але до чого тут християнство?
— До того! — я сердито смикнув за віжки і прицмокнув на коней.
— Не злися. Хіба краще було б, якби вони не пустили нас у хату?
— Краще.
— А мені так солодко спалося біля тебе…
— Пробач. Я ж не про те, моя пташко.
Минулої ночі Тіна заснула, поклавши голову на моє плече.
Я слухав, як вона дихає, голубив її волосся і хотів, щоб ця ніч ніколи не кінчалася.
Справді, чого злитися?
З
Під'їжджаючи надвечір до Гайсина, я вирішив підкотити прямо до тутешнього військкомату, аби мені підсобили з ночівлею. Часом безпечніше йти напролом і вимагати офіційного сприяння, ніж самотужки шукати нічлігу, привертаючи зайву увагу. Тож розпитавши в людей, де військовий комісаріат, я під'їхав до цегляної будівлі, пофарбованої в червоно-рудий колір.
— Всє на мєстє? — спитав у вартового на ґанку.
— А кто вам нужєн?
— Комісар, разє нє понятно?
— Трєтій кабінєт справа!
Я пройшов коридором, відчинив треті двері і, не зважаючи на чергового в передпокої, без пояснень завітав до свого "колеги".
І ось тут, по правді сказати, я розгубився.
Він сидів за столом і дивився на мене.
Я стояв біля дверей і дивився на нього.
Ми мовчки впізнавали один одного, мовчки дивувалися цій несподіваній зустрічі, чекаючи, хто обізветься першим.
— Ти?.. — він підвівся з-за столу.
— Да, товаріщ Калюжний. Очєнь рад нашєй встрєчє.
— Я тожє… Но… ведь ти…
Колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний, він же Фаня-Панас, розгубився не менше за мене, бо, крім нашої зустрічі в Умані, не міг не згадати, як заскочив мене, "бандита", в батьківській хаті і, спасибі йому, таки виручив. Тепер він стояв спантеличений, намагаючись угадати, чи перед ним і справді червоний комісар, чи перевдягнутий гайдамака, який прийшов витрясти з нього душу.
— А что я? Жізнь мєняєтся. Я, мєжду прочім, твой должнік.
Ми потроху розговорилися, а коли Калюжний довідався, в якій справі я до нього зайшов, то зовсім ожив.
— Нікуда я тєбя не отпущу! Пєрєночуєш у мєня.
Він не спитав у мене документів, бо, мабуть, про дещо здогадувався. Зрештою, Калюжний був не перший серед совєтських службовців, хто нам співчував. Йому знов заціпило, коли я сказав, що моя дружина, яка зосталася на возі з дитиною, — це його давня знайома вчителька, котра працювала в уманському дивізійному штабі.
— Невже Тіна?! — від хвилювання Калюжний заговорив українською.
— А хто ж іще?
— Справді… Була ще Манюня. Але ж вона… зі мною.
— Ти одружився з Манюньою?
— Гайсин від Умані недалеко, — сумно всміхнувся Калюжний. — Поїхав і забрав. Так що сьогодні гуляємо!
Чи треба казати, як радо зустріла нас Манюня? Не знала, за що хапатися. Молодчинка! Вона таки вимуштрувала свого шулявського Фаню на Панаса — вдома вони розмовляли рідною мовою. У Калюжного це виходило набагато краще, ніж тоді, в Умані, під час нашої першої зустрічі. Хоча тут могла бути заслуга не тільки Манюньої — невдовзі я довідався про гайсинського воєнкома таке, що значно піднесло його в моїх очах.
Здогадуючись, що я не той, за кого себе видаю, Калюжний після чарки розв'язав язика.
Коли Манюня з Тіною, приспавши Ярка, шушукалися в сусідній кімнаті, він запропонував випити ще і ще, ніби набирався хоробрості. Самогон був міцний, але довго його не брав. Врешті-решт Калюжний важко поглянув на мене спідлоба.
— Ось ти вважаєш мене перебіжчиком, що пішов служити до більшовиків. Зневажаєш, осуджуєш…
Я зробив здивоване лице, але він тільки хмикнув, мовляв, не переч, я знаю, про що кажу. І запитав:
— А ти знаєш, скільки наших пішло до червоних після того, як Петлюра розстріляв полковника Болбочана? Ні? Отож-бо. Ти не думай, я тоді з Умані попав у Першу запорізьку дивізію Петра Болбочана. То був справжній вояка — завжди йшов у першій лаві. Це тобі не Петлюра, який за все своє життя не вбив жодного ворога, навіть не стрельнув у його бік…
— У Головного отамана інші завдання, — сказав я.
— Авжеж, — Калюжний долив собі в чарку і, вже не запрошуючи мене, випив до дна. — У них там в уряді та штабах у всіх були інші завдання. Бо там зібралися польські підпанки, австрійські фендрики резерви, кар'єристи й авантурники… Без фаху й царя в голові. Тільки й дивилися, щоб їх часом хтось не підсидів. А тут з'являється Болбочан, який без їхньої допомоги розчищає від москальні пів-України, Крим і… заживає слави й любові серед вояків. У вісімнадцятому році ніхто не мав такого авторитету, як Болбочан. Та ось у січні дев'ятнадцятого Волох з наказу Петлюри арештовує полковника. Кілька місяців його тримають під вартою і доводять до божевілля…
Калюжний знову налив собі й подивився на мене каламутними очима.
— Потім його таки звільнили і на початку літа Болбочан уже брався до військового діла. Всі, хто знав полковника, намагалися підступитися ближче до нього, кожен хотів потрапити під його крило: ну, мовляв, тепер почнеться. Але це викликало в Петлюри чорну заздрість, ревнощі… Запам'ятай! — підвищив голос Калюжний, і я побачив, як у його каламутних очах тверднуть зіниці. — Якраз тоді надійшов наказ знищити Болбочана. За непослух перед вищим командуванням. Чий наказ? Ти не знаєш?
Я знизав плечима: ні, не знаю.
— Розпорядився той, хто заздрив і прибирав конкурентів на майбутнє.
— Без суду? — спитав я.
— Ну, суд був, — криво посміхнувся Калюжний. — Із галицьких жовнірів. Але що це міняє? Слухай сюди. Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. Чув про такого? Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я… Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці.