Кухманова жінка. Антишко, ти п'яний!
І р о ч к а. Ви милий, милий, Кухмане! Я вас поцілую! Бо я теж ношу каміння отут. (Показала собі на груди)... Ось...
Кухман. Малютко моя. Я все-таки не вірю, щоб вони у вас були такі тверді...
Кухманова жінка. Антишко, стямся!
Кухман. ...як у Бруса. В чім річ?
Ніна. Краще вип'ємо, товариші, ще раз за здоров'я нашого старенького і сивенького ювілянта. Я думаю, що товариш Кухман сказав нам про каміння в алегоричній формі. Каміння — це наші прожиті роки, і кожен їх носить, де йому зручніше. (До Кухмана). Адже ж тільки так вас треба розуміти? Правда?
Кухман. Ви питаєте про ввічливість? Відповідаю: тільки так!
Н і н а. Ну от, бачите, товариші, про каміння було сказано навіть не щиро, а ради ввічливості. А мені дозвольте обернути цю звичайність на щирість... Вип'ємо, товариші, ще раз за здоров'я нашого старенького й сивенького ювілянта. От він сидить поруч з нами, край свого життя. Роки у його на серці, роки на спині, на лобі в зморшках, ро-ки-каміння несе наш старенький на захід життя. Приді-таймо ж його хоч теплим словом, хоч раз усі гуртом, щоб не казав він, що у нас у городі твердо людям жити. Привітаймо словом, коли ми не здатні ще на той мінімум у побуті, що зветься — увага і пошана до людини!..
Кухман. Вітаю словом і горілки чаркою! Проте з роками нічого не вдієш, майн фатере! Це вага, яку треба нести...
С т а р и й. А не скинеш, хоч би й хотів, правду кажете. Хіба що в труну, та й то як сам на них ляжеш. Спасибі, невістко, за добрее слово, і вам усім, і тобі, сину, що прихилив мою старість і темність — у добрості живу. У добрості! І сни добрі сняться. Сьогодня, наприклад, жито приснилося (вам, городським, мабуть, воно ніколи не сниться), таке густе та високе, немов аж дзвенить, а вітер хвилю так і гонить... Вітер! От вітру у вас не чути...
Ніна (поцілувавши старого). Я б вам його нагнала> сюди, якби моя сила, я б його купила, якби ж його продавали...
Кухман. Купіть вентилятора.
Брус (став). Так! Вентилятора сюди треба.
Глянули одне на одного — Радобужний, Кухман, Бруо. Ніна. Товариші! Прошу до піаніно!
Пішла в другу кімнату. За нею всі, крім старого.
2
Увійшла Т а н я. Взялась прибирати з столу. Старий до неї.
— І про мене згадали тут,— невістка, спасибі їй... Словом теплим привітала, Таню. А от про тебе й забули, навіть не почастували. Хотів був нагадати, та не наваживсь...
Т а н я. Про мене вночі згадають.
Старий (намацав пляшку. Налив чарку). На, Таню,, випий хоч з моїх рук. Спасибі тобі, доню, що турбуєшся: мною, за ласку спасибі, за тиху вечірню... (Налив і собі). Пошли тобі, боже, тихого щастя за це, чоловіка до пари., люб'язного, тихого...
Т а н я. Чоловіка вже послав. Тихого... Як іде вночі до-мене, то ніхто не чує.
С т а р и й (звів сліпі очі). Як це?.. Справді маєш, Таню?
Т а н я. Вже скоро рік буде, як маю.
Старий. Гай-гай! А не признавалась! Я б поздоровив тебе. Хороший чоловік попався? Тихий?
Т а н я. Та ви ж його добре знаєте.
Старий. Я?.. Та хто ж він? Нікого я тут не знаю. Хіба хто з села?
Т а н я. Ха-ха... Я ж ваша друга невістка.
У старого розплескалась чарка.
Тихий він у вас! А тихо з ним жити як! І любимось тихо — ліжко під нами не скрипне, навіть пошепки слова не мовимо. Мишей боїмось — таке у нас тихеє щастя... (Вислизнула тарілка з рук. Упала. Розбилась. Таня пішла на кухню).
Старий (аж затрусивсь). Таню! Як же воно сталося!.. Таню! (Дослухавсь, що її нема, сів і замисливсь тяжко. Заграло піаніно. Старий устав і, натикаючись на стільці, пішов без дороги). Господи! Виведи мене звідси!.. Господи! Покажи мені дорогу... Хоч до труни, тільки виведи!.. Таню! (Пішов до неї).
3
Увійшли п'яний Овчар, Шайба, Клим (випивши). Овчар. Вдома! Заходьте, товариші!.. (Побачив, що Клим мнеться, а Шайба став у порога). Заходьте! Заходьте!
4
Із дверей виглянув Кухман:
— Хо-хо"! Песимізм до "нас прийшов. (Увійшовши, до Овчара). Майте на увазі: нас тут нема і цих чарок — це все галюцинація.
Овчар. Дозвольте познайомити! Демонстрація: селя-нин-делегат Клим, безробітний робітник Терентій Шайба і я.
Шайба. Звиняйте, що ми нальотом отак і трошки випивши. (Поздоровкався). Товариш із села, землячок і людина, протокольно, од громади послана...
Кухман. Вітаємо!
5
Увійшли Радобужний і Брус. Згодом Кухманова.
Клим (до Радобужного). Звиняйте, що ми невчасно до вас. Ми не хотіли, та ось вони, спасибі їм, привели...
Радобужний (тихо до Овчара). Навіщо?
Овчар. На демонстрацію, кажу! Протестувати!
Радобужний. Навіщо ця комедія?
Овчар. Ні, це трагедія! Школу третій рік будують!
Радобужний. Не знаю!
Овчар. Не можуть стягтися на дерево!
Клим. Хоч на одробіток дайте нам, товариші, дерева!
Радобужний. Таке будування я вважаю за шкідливе. Ми склали загального для всієї округи плана — яку і де будувати школу, коли, з якого матеріалу. Цього плана розглянули десять комісій, кожну цифру, кожне число обсмоктали, ухвалив Окрпланком, ствердив Окрвиконком. І раптом я мушу зняти з цього плану частину коштів, щоб дати на дерево тій невідомій школі, що її хтось
десь там почав будувати, а в нікого не спитавшись, без; плану, не додержуючись навіть, я певний, елементарних санітарло-технологічних вимог, з вікнами, наприклад, на північ...
О в ч а р. Краще з вікнами на північ, ніж зовсім без вікон!
Радобужний. Ви що — хочете, щоб я на терези плановості та поклав випадкову просьбу, щоб через те похилив врівноважену стрілку в бік стихійності?.. А нізащо! (Вийшов у другу кімнату).
Клим. За нас і в газеті написано було... (По паузі). Ви, товариші, або дайте, або скрутіть мені отут голову,, щоб я не вертався.
Кухман. Закрутити можна, але скрутити — це карний злочин.
Клим. Бо, їй-бо, вб'ють.
Шайба. Ні! Як вдатися до ленінізму, то так не можна. Стрілка хай стоїть, та й людинка ж не на те, щоб кругом ходити. Третій рік б'є ноги! Якби ви бачили, які у села ноги...
Клим. Печуть, вірите. Що набив, а що... (Взявся скидати чоботи).
Кухманова. Товаришу! Що ви робите, теваришуГ О в ч а р. Скидай!
Брус. Ногами не переконують, не треба! Краще ми зробимо так: приходьте завтра до нашої шефської комісії, може, що й надумаємо.