Скориставшись метро й автобусом, Оленка і Влад дісталися Грінвіча. Знайти комплекс споруд споглядальні тут було неважко: дорогу знав кожен.
Із хвилюванням діти підійшли до високої чавунної брами, що закривала вхід до огородженої території містечка-обсерваторії. За огорожею нікого не було видно. Складалося враження, що там, на галявинах і між будинків, нікого й не було.
Поки Влад і Оленка міркували, як діяти далі, біля входу до наукового містечка з’явилися школярі з учителькою.
— Приєднуйтеся до екскурсії! — запросила вчителька Влада і Олену.
Підійшов екскурсовод-науковець, почав розповідати історію обсерваторії. Потім він водив усіх старими й новими спорудами, пояснював, як працюють телескопи і що можна побачити на зоряному небі вночі.
— А де найстаріша частина обсерваторії? — не витримала Оленка.
— А! Так! — наче щось згадав екскурсовод. — Там тепер невеличкий музей. Я вас проведу. Якщо хранитель музею дозволить, то ви його зможете оглянути. Проте той хранитель доволі дивакуватий…
Екскурсовод вказав на приземкувату споруду із круглою банею, що ховалася за деревами. У Влада й Оленки тьохнуло серце: то була викапана їхня рідна обсерваторія.
Діти, не чекаючи екскурсовода, побігли до неї…
Двері старої споглядальні прочинилися, і Оленка з Владом увійшли до знайомого приміщення. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили біля Крісла Переміщення професора Філа, що мирно куняв, сидячи на стільчику.
— Крісло! — не втримався Влад.
— Філе! — вигукнула від подиву Оленка. — Ви тут?!
— Так, я тут, — вмить прокинувся старий, — де ж мені бути? Філ Дуґлас до ваших послуг. А звідки ви знаєте моє ім’я? Я щось вас не пригадую…
Діти уважно поглянули на цього Філа і зрозуміли: попри разючу схожість, то все ж був не їхній професор.
— Вибачте, — тихо сказала Оленка, — але ви так схожі на одну людину…
— Я навіть здогадуюся, на яку… — загадково зауважив Філ Дуґлас. — А молодий джентльмен, як я бачу, навіть упізнав Крісло Переміщення! Хвалю!
— Що ж тут упізнавати? — трохи грубувато сказав Влад. — Воно точнісінько таке, як у нас, на справжній Землі.
— Ну, яка Земля справжня — то ще питання… — усміхнувся Дуґлас. — Колись, так давно, що ви й не уявляєте, вчені клонували, тобто зробили повні копії багатьох людей — з їхніми думками, поглядами, характерами… Було й своєрідне клонування, копіювання різних країн, земель, континентів і океанів… Усе це перенесли задля експерименту в близький до Землі, але паралельний світ. І ось минув час… Ви бачите, що ця, моя Земля виявилася після розвитку майже така, як ваша, правда ж? І навіть старий Філ, що сидить у вас в обсерваторії, схожий на мене?
— Чи ви на нього… — усміхнувся Влад.
— Так, або я — на нього… — замислився Філ Дуґлас. — Такі бувають курйози розвитку світів! До речі, я одного разу був на вашій Зелілі, у Філа! Проте маю зазначити, що наша Земля краща.
— Еге ж, — скривилася Оленка. — Особливо пірати…
— Ну, гаразд, не будемо сперечатися, — примирливо мовив Філ. — Там, у вас воєн теж вистачає…
— Це правда. На жаль, — зітхнув Влад. — Але ми б насправді хотіли…
— Повернутися додому? — вгадав Дуґлас.
— Звичайно! — вигукнула Оленка.
— Гаразд. Тут нічого складного немає, — Філ вказав на Крісло Переміщення. — Курс мені відомий. Прошу сідати.
— Дякуємо! — зраділи діти і вмостилися в Кріслі.
— Ну, бувайте! Якщо забажаєте — приходьте до мене, погомонимо… — старий уже виставляв Ручку Переміщення в потрібне положення. — А професорові Філу — привіт від мене! Хай не забуває!
— Дякуємо, ми передамо! — запевнив Влад.
Оленка замружила очі, Влад узяв її міцно за руку… А Дуґлас щосили крутонув Ручку.
Усе оповив рожевий туман, і діти відчули стрімкий рух…
Пророцтво Татаси
…Усе оповив рожевий туман і діти відчули стрімкий рух. За мить вони вже були в своїй обсерваторії. Не встигли Оленка і Влад, помахавши руками, розігнати рожеве марево, як просто остовпіли від здивування.
У споглядальні була ціла купа народу. Над професором Філом, що лежав на підлозі й тяжко дихав, стояли Оленчин брат Марко і Владова сестра Леся. Біля них на ослінчику сидів зовсім маленький хлопчик і гірко плакав. Утім, звичайним хлопчиком він видавався лише на перший погляд. Його можна було б сприйняти за представника групи якихось міських панків — через зелене волосся, що стояло на голові сторчма. Але вух у нього не було. На їхньому місці були лише дві акуратні заглибини. Та й кліпання очима у нього під час безперервного плачу відбувалося не як у людей — опусканням верхньої повіки, а швидким рухом третьої повіки із внутрішнього кутка ока до зовнішнього. Шкіра в малого була кольору густого жовто-коричневого меду.
— Ага, ось вони, — суворо мовив Марко, побачивши наших мандрівників. — Прибули нарешті.
— Якби ви знали, як хвилюються через вашу відсутність батьки! — вигукнула Леся. — Чому ви про них не думаєте?
— Я хочу до мами! — раптом голосно сказав зелено-жовтий хлопчик і ще дужче заплакав. — Вона мене теж чека-а-а-є!
— Що трапилося? — нічого не розумів Влад.
— Професоре, ви захворіли?! — Оленка з жахом дивилася на блідого Філа.
— Ми вже викликали "швидку допомогу" для Філа. — зауважив Марко. — Вас не було надто довго. Через це професор перехвилювався і йому стало зле. Добре, що ми нагодилися — батьки попросили розшукати вас. А ви…
— З нами все гаразд, як бачите, — сказав Влад.
— Так, братику, але довкола вас — негаразд! — суворо мовила Леся. — Іноді не слід забувати й про інших людей. Вони ж думають про вас…
— Не лайте Олену і Влада, — слабким голосом мовив Філ. — Вони не винні. Це мій винахід… І я не зміг зробити його досконалим і безпечним…
— Не розмовляйте, будь ласка, професоре, вам може стати гірше, — збентежилася Леся. — А Владові й Олені слід самим мати голову на плечах.
— А-а-а! — раптом голосно заревів хлопчик. — Хочу додому!
— Хто ти, хлопчику? — схилилася до нього Оленка. — Ти звідки?
— Гадаю, що він з якогось паралельного світу… — зауважив Влад.
— Звідки?! — в один голос вигукнули Леся і Марко.
— Ех, — махнув рукою Влад, — якби знали, що з нами було, де ми мандрували…
— Не лякай нас! — змінилася в обличчі Леся.