— Якби щось надумав? Але ж йому і так вдалося, якщо він саме те й надумав.
— Він не міг вчинити цього з власної волі. Бувши при своєму розумі. Це неймовірно.
На хвилину сержант відчув у своїй співбесідниці якусь глуху непроникність: ясно, що для Філдінґа вона готова на все, а як доведеться, то й на нескінченну брехню. Щось у її ставленні до нього промовляло про потаємне кохання. Ну, нехай вік не перешкода, але в її зовнішності: незграбна постать, стислий рот, окуляри, типове вбрання вічної секретарки і старої діви — нема і натяку на жіночу привабливість. Навіть якби уявити її молодою і припустити, що між нею та Філдінґом щось колись було, то тепер міс Парсонс скоріше виявляла б приховану зловтіху, ніж таку відданість. Підозра, не встигши народитись, розвіялася. Однак її тінь промайнула в наступному питанні сержанта:
— А як він проводив вільні вечори в Лондоні, коли місіс Філдінґ була за містом?
— Як звичайно — в своєму клубі або театрі. Часто вечеряв з друзями. Полюбляв зіграти в бридж.
— Перегонами не цікавився?
— Вряди-годи. Робив невеликі ставки — на Дербі або Загальнонаціональних — не більше.
— А в гральних клубах?
— Певна, що не бував.
Сержант розпитував далі, намагаючись намацати якесь вразливе місце, щось ганебне, хай і давнє — але намарне. І ось він має підсумок: людина перевтомилася — і натяк, дуже сумнівний: в хвилину кризи Філдінґ міг вдатися до харакірі. Дженінгс підозрював, що міс Парсонс видавала бажане за дійсність, а в глибині душі ховала сумніви. Хай краще патрон її достойно загине, ніж знеславить себе зв'язком з якимось брудним дівчиськом чи встряне в якусь іншу ганебну історію.
Тут же на квартирі сержант поговорив і з хатньою робітницею. Вона не сказала нічого нового. Ніколи не помічала, щоб тут ночував хтось незнайомий, не бачила забутої жіночої білизни, ні склянок зі слідами помади чи зайвої чашки з-під кави на кухонному столі. Містер Філдінґ був джентльменом. Сержант не розібрав, чи це означало, що джентльмени завжди вчасно замітають сліди, чи те, що вони завжди поводяться гідно.
На багатьох фотографіях у Філдінґа — напружене обличчя (дивно, що знімків, на яких би він усміхався, було дуже мало). Можливо, тому сержантові уявлялася в його обличчі стримувана чуттєвість, і він підозрював якусь любовно-романтичну драму. Стрункий, вищий середнього зросту, завжди чисто виголений, старанно одягнений навіть у неофіційній обстановці, Філдінґ таки напевне подобався жінкам. Одного дня сержантові здалося, що після безплідних пошуків до нього нарешті усміхнулося щастя. Він перевіряв список осіб, які зникли в ті самі дні, що й Філдінґ. У списку натрапив на дівчину, секретарку-вестіндку яка втекла від батьків з Ноттінг-Хіл. Ця деталь зазвучала як гострий сигнал: адже Філдінґ був членом правління тієї самої страхової компанії, де дівчина працювала секретаркою. Їй дев'ятнадцять років, має непогану освіту, батько працює в системі соціального забезпечення. Уява Дженінгса вже малювала картину, про яку мріяв би кожен детектив. Філдінґа, який ніколи не мав расових упереджень, по дорозі на засідання перехоплює ця сама дівчина і, не без участі батька, заманює на зліт темношкірих. І Філдінґ піддається звабі чорних щічок... Повітряні замки... Одного телефонного дзвінка виявилося досить, аби з'ясувати, що дівчину знайшли — тобто вона сама через кілька днів після втечі знайшлася; пошуки припинили. Вона уявила себе співачкою і втекла разом з гітаристом з вест-індського клубу в Брістолі. Гітарист теж чорний.
Не більше пощастило Дженінгсові і в бесідах із Філдінґовими знайомими в Сіті та в парламенті, вірніше, з тими небагатьма, хто не поїхав кудись відпочивати. Комерсанти в Сіті цінували Філдінґів гострий розум та знання юридичної справи. Політики, так само як міс Парсонс, малювали портрет людини кращої, ніж вони самі: справжній представник свого округу, поміркований член консервативної партії, виступав завжди по-діловому, до пуття, дуже приємна людина, дуже надійна... Всі були розгублені, здивовані. Ніхто не помічав за Філдінґом чогось схожого на нервовий розлад. Найважливіший, психологічний ключ до розгадки таємниці ніяк не давався в руки сержантові.
Лише один депутат, із лейбористів, який випадково разом з Філдінґом підтримував один і той самий законопроект рік тому, виявився балакучішим. Так, у них ділове знайомство, не більше. Він нічого не знає про те, яке життя вів Філдінґ взагалі або чому "накивав п'ятами". Однак зауважив, що в певному розумінні тут "усе сходиться". Сержант запитав — чому.
— Тільки між нами.
— Звісно, сер.
— Бачите, він тримав себе в залізних шорах. Тиха вода, самі знаєте. Колись мав терпець урватися.
— Не зовсім вас розумію, сер.
— Не прикидайтеся, хлопче. Ваша робота мала вас навчити, що ідеальних людей немає. Принаймні таких, яким хотів бути наш друг.— І він пояснив: — Візьміть будь-якого консерватора — або пісний святенник, або хапуга. А цей усіх випередити хотів: гнатися за наживою і бути стовпом суспільства. І це в наш час. Та не такий він був дурний. Знав, що йому не повірять.— Депутат насмішкувато зиркнув на сержанта.— Цікавились, чому він тут загруз?
— Я цього не знав, сер.
— Звісно, місце в парламенті йому було забезпечене. На виборах завжди успіх. І зі своїми однопартійцями в ладу жив. Та це ще не все, хлопче. Коли доходило до діла, йому не вдавалося пошити їх у дурні. Палата — як дикий звір. Або ти його приручиш, або ні. Наш друг не зміг підібрати до них ключа. І він це знав. Навіть мені якось признався.
— В чому ж причина, сер?
Депутат розвів руками.
— Може, він просто був для них чужим? Ніколи не розкривався. Глянеш з одного боку — з шахраями водиться. Глянеш з другого — поважною справою займається, радник з питань оподаткування.— Він зневажливо пирхнув.— Отаке-то.
— Ви хочете сказати, що він у певному розумінні зсунувся з розуму?
— Може, й зсунувся, але не в той бік. Вирішив уперше в житті пожартувати як слід.
Дженінгс усміхнувся й удавано-наївно запитав:
— Чи не могли б ви висловитися точніше, сер? Гадаєте, він розчарувався в консервативній політиці?
Депутат весело хрюкнув.