— Він щось стримував у собі. Щось...
— Кажіть. Навіть, якщо це здається вам безглуздям.
— В мене було таке враження, ніби він ось-ось мені в чомусь зізнається, раптом у нього нерви не витримають. Боялася без будь-якого приводу. Не можу пояснити.
— Він здавався нещасливим?
— Ні, не те. Просто він наче роздвоювався. Все це дрібниці, та й фактів у мене ніяких.— Вона стенула плечима.— Та коли він зник, мені здалось, що до цього йшлося. Я не відчула подиву, який мала б відчути.
— Гадаєте, "отой інший", що був у ньому, дуже відрізнявся від того, кого всі знали?
Вона ствердно кивнула, але повільно й неохоче.
— Був кращим чи гіршим?
— Здається, чеснішим.
— Він ніколи не казав чогось такого, що свідчило б про зміну політичних поглядів? Полівіння?
— Напевно ні.
— Чи ставився він прихильно до вас як до майбутньої невістки?
Дівчина ніби трохи зніяковіла.
— Я ще не збираюся заміж. У нас із Пітером дещо інші взаємини.
— Його батьки це розуміли?
— Знали, що ми спимо разом. Коли я бувала з ним у Тетбері, обходилося без церемонії з окремою кімнатою.
— У приязному ставленні Філдінґа до вас було щось неприємне? Чи, може, я спрощую?
Раптом вона глянула йому прямо в очі, ніби намагаючись збагнути, з ким має справу. Потім відвела погляд.
— Може, посидимо трохи? Під отим деревом? — І, не чекаючи відповіді, вела: — Я дещо від вас приховала. Є одна річ, про яку слід було сказати вам раніше. Тобто поліції. Це дрібниця. Але вона може допомогти вам краще зрозуміти те, що я намагаюся сказати.
І знову її легка посмішка утримала його від зайвих слів.
— Будь ласка. Спочатку сядьмо.
Вона сіла, підібгавши під себе ноги по-турецькому, наче дитина. Дженінгс вийняв з кишені піджака сигарети, але дівчина заперечливо хитнула головою, і він знову сховав їх. Сів навпроти неї, потім ліг, зіпершись на лікоть. Пожухла трава. Ні повіву вітерцю. Він бачив перед собою лише простеньку білу сукню в голубу смужку, опуклість грудей, світлу шкіру з легким оливковим відтінком, карі очі, а над ними — лінію чорного волосся. Дівчина вирвала суху травинку, почала крутити її в пальцях.
— Коли ми збиралися на ту останню вечерю... — Вона з усмішкою глянула на Дженінгса.— Тайна вечеря — правда, схоже? Так-от, кілька хвилин ми були з ним удвох, поки прийшов Пітер. Він затримався в коледжі через якийсь студентський мітинг. Містер Філдінґ ніколи не запізнювався. Ну, от. Він спитав, чим я займалася протягом тижня. Ми зараз перевидаємо забуті романи з минулого століття. Знаєте, така ілюстрована сентиментальщина. Заробляємо на моді. Я відповіла, що читаю ось такі романи.— Вона намагалася розщепити нігтем травинку.— Власне, про це я й хотіла вам сказати. Я згадувала при ньому, що наступного дня збираюся в читальний зал Британського музею — лишилося прочитати ще один такий роман.— Дівчина глянула на сержанта.— А вийшло так, що не пішла. Але йому сказала, що піду.
Дженінгс відвів погляд.
— Чому ви нам про це не сказали?
— Якщо я відповім: "Бо мене ніхто не питав", це буде достатнім виправданням?
— Тільки не для такої розумної дівчини. Вона знову зосередилася на стеблині. — Ну, тоді, вважайте, злякалася, гаразд? До того ж я знаю, що ні в чому не винна.
— Він звернув увагу на ваші слова?
— Ніякої. Я сказала про це між іншим. Більше розповідала про книжку, яку читала того дня. От і все. Потім прийшов Пітер.
— І ви такі не були в музеї?
— Ні, треби було терміново читати верстку. Я просиділа над нею всю п'ятницю у видавництві.— Дівчина знову підвела на нього очі.— Можете перевірити. Вони мають пам'ятати, що тоді робилося у видавництві.
— Уже перевірили.
— От і добре.
— Перевірили всіх, де хто був того дня, починаючи з після обіду.— Сержант сів і задивився на Хайгейт Хіл.— Якщо ви ні в чому не винні, навіщо було мовчати?
— З особистих міркувань.
— Можна мені їх знати?
— Це стосується Пітера. Якийсь час ми вже майже не зустрічаємось. Почалося ще до тієї вечері. Власне, до Тетбері ми тоді не поїхали, бо я відмовилась.— Дівчина глянула на сержанта, ніби хотіла впевнитись, чи він зрозумів її. — Я відчула, що він запрошує мене туди, ніби, як ви сказали, майбутню невістку для батька. А принадою було те саме життя, яке він нібито ненавидів. Мені це не сподобалось. От і все.
— Але ж ви намагалися його захистити?
— Випадок з батьком геть вибив його з колії. І я подумала... Хай би що я сказала, все здаватиметься підозрілим, та ще перед місіс Філдінґ. Я знаю, що ні в чому не винна. Але не певна, що й інші про це знають. Крім того, не розуміла, та й тепер не розумію, що цей факт вам дає.
— Ну, а якщо він справді хотів з вами там зустрітися, то навіщо?
Вона сіла боком до Дженінгса, обхопивши руками коліна.
— Спочатку я гадала, що це якось пов'язано з моєю роботою у видавництві. Але я там ніхто. І він це знав.
— Ви маєте на увазі мемуари, може, анонімні? Вона похитала головою.
— Я не бачу тут ніякого сенсу.
— І все-таки треба було нам сказати.
— Ваш попередник не пояснив, що йому потрібно. А ви пояснили.
— Дякую. І все ж ви повелися негарно.
— Каюсь.
Дженінгс глянув на її похилену голову і приховав посмішку.
— А це відчуття, що він хотів вам щось сказати, грунтувалося лише на цьому, чи виникло раніше?
— Є ще одна невеличка деталь. Якось у червні, в Тетбері, він повів мене до стайні показати нові денники. То був лише привід, щоб виказати мені свою прихильність. Висловив задоволення з того, що Пітер і я гарна пара і що він радий мати когось поруч із почуттям гумору. Й додав: "Таких людей дуже не вистачає, особливо нашому брату політику.— Останні слова вона вимовила повільно, ніби диктувала їх.— Я точно запам'ятала. Слово в слово. Потім зауважив: іноді забуваєш, що на життя можна подивитися й з іншого боку. Це все — він ніби дав мені зрозуміти, що не вважає себе взірцем, розуміє, що Тетбері — непідходяще для мене середовище і що він не зневажає мого оточення, як це мені, можливо, здається.— Потім додала: — Все це миттєві, дуже непевні враження. Та й час уже минув. Може, я заднім числом усе перебільшую, надаю їм якогось значення.
— Пітер, очевидно, нічого не знав про музей?
— Якось не згадалося. На щастя. Пітер не любив зайвий раз згадувати, що я сама заробляю собі на хліб.