Мабуть, можна було йти й крiзь ворота (раз, так би мовити, офiцiйно запрошували), але Сурен знайшов у парканi дiрку, i ми по черзi пролiзли крiзь оту дiрку на будiвельну площадку. Як i на всiх будiвельних площадках, на нiй було безлiч рiзних будiвельних матерiалiв. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи пiску, гравiю, там паперовi мiшки з смолою, там якесь залiзяччя... Неподалiк вiд пiдйомних кранiв лежали величезнi бетоннi панелi — з двома вiкнами, з вiкном i балконними дверима, зовсiм глухi, без нiчого.
Будинок був панельний. Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд'їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.
— Значить, так! Увага! — пiдняв руку догори Сурен.— Триматися разом. Не розбiгатись. Я вiдповiдаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не пiдходити. Технiка безпеки. Нам...— вiн знову зазирнув у папiрець, — осюди, в п'ятий пiд'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого пiд'їзду.
Так сталося, що по дорозi нам нiхто з будiвельникiв не трапився i нiкому нiчого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у пiд'їзд. Сходи були бруднi, заляпанi, але вже з поручнями. Згори чулася пiсня.
— I що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболiв зуб.От! Вiн таки переживав.
— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом.— Думайте! Ну! Думайте! Швидко!
Вона казала "думайте", а в мене в головi весь час крутилося зовсiм iнше: "Ех! Злетiв би у неї зараз з ноги черевик i полетiв би униз, а я б кинувся i, ризикуючи життям, на льоту... Або спiткнулася б вона сама, а я кинувся б i... Ну, чому, чому Iгор мiг, а я... Ех! "
Але черевик з ноги у неї не злетiв, i сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спецiально... — Треба їм якось перебити, розумiєте, — сказав Iгор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькiн. — Ну... щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — пiдхопив я. Спасокукоцький i Кукуєвицький вiдмовчувалися.
Ми пiднiмалися усе вище й вище, i пiсня лунала все голоснiше. Голоси були дзвiнкi, жiночi. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пiсню. У нас її любили спiвати. "Ой, дiвчино, шумить гай". Вiдома українська жартiвлива народна пiсня. Дуже пiдходяща для будiвельникiв. У нiй якраз зачiпається, як говорив дiд Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не пiду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А вiн їй: Пiдем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.
Коли ми пiднялися на дев'ятий поверх, саме оцi слова й спiвалися.
"Нiчого собi хату з лободи ставлять", — подумав я, позираючи крiзь вiкно дев'ятого поверху вниз, де пiдйомний кран поволi пiднiмав од землi величезну бетонну панель з двома вiкнами. Дверей у квартирi, звiдки лунала пiсня, ще не було, самi лутки.
Ми зайшли слiдом за Суреном у коридор, а потiм у велику кiмнату.
Кiлька молодих жiнок у спецiвках, спiваючи, штукатурили стiни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стiну розчин, вони рiвняли його довгастими дошками так ритмiчно, плавно, у такт пiснi, що ми задивилися. Та от нас побачили, i пiсня враз увiрвалася.
— Ой! Суренчик! — радiсно скрикнула чорнява бистроока жiнка й кинулась до Сурена.— Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася... Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогi! Жiнки одразу обступили нас, привiтно смiючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! Артистичок! — Рибочка! ..
Звичайно, все це адресувалося Суреновi. До нас лише мелькома ввiчливо усмiхалися. Сурен почервонiв, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?
— Ну, досить, дiвчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташинi крила.— Зовсiм хлопця засмикали.
— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дiвчина.— Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суреновi чуб.— Через тебе, Джигарханянчику, навiть обiдню перерву перенесли.
— Ну, давайте лаштуйтеся, а я...— бригадир вийшла на балкон, а жiнки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накритi брезентом, у коридорi. Ми вийшли на балкон слiдом за бригадиром.
— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас.— Зараз їх турбувати не можна.
Пiдйомний кран уже пiднiс панель над будинком i тепер повiльно опускав її на стiну ще не зведеної секцiї. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажникiв у брезентових робах i в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руцi.
Високий пiднятою догори рукою у лапатiй брезентовiй рукавицi подавав кранiвниковi сигнали: "Майна! ", "Вiра! ", "Лiво! ", "Право! " I кран поволi-поволi опускав панель на стiну.
От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, i панель щiльно стала на мiсце.
Нижчий монтажник одразу схилився, i, наче новорiчнi бенгальськi вогнi, посипалися з-за панелi iскри...
Щойно на тому мiсцi була пустота, порожнява, крiзь яку виднiлося синє небо з бiлою хмаркою i далекими пташками, що ширяли у висотi, i враз ця порожнява перестала iснувати, замiсть неї був шмат стiни з двома вiкнами. Буквально на моїх очах будинок вирiс на два вiкна.
I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев'янi зруби прадавнiх слов'ян, потiм першi кам'янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто... Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!