Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку "Гiппо-палас", коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.
Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.
Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.
Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:
— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?
— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд,— заспокоїв його лiсовик.
— А я вже думав... Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
— Та це у нас тут одна справа...
— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.
— Старшина Лепешко,— пояснив Єлисей Петрович.— Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.
I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.
Все було, як i повинно бути.
— Єлисею Петровичу,— сказав Чак,— то ви нам допоможете?
— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.
— Та нi, нi,— усмiхнувся Чак.— Немає нас там.
— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки",— прочитав я на корiнцi.
"О! — подумав я.— Ти диви!"
То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.
— Нема,— сказав лiсовик, загортаючи записник.— Усе в порядку.
У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.
— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав.— Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся i полетiв.
Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:
— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?
— От-от,— кивнув Чак.
I тут несподiвано для самого себе я сказав:
— А може, спершу...
— Що? — схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може...— я подивився на Чака,— може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?
— А-а...— Чак усмiхнувся.— Ну, що ж... Молодець, що не забув,— i, звертаючись до лiсовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно,— розумiюче кивнув лiсовик.— Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже... Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.
— Вiрно,— сказав Чак.
I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).
Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру "Кадр" вийшли.
Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.
У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й смiється.
Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.
— От! —сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.
Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.
— Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув менi — кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович.— Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.
Я описав як мiг.
— Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.
— Часовiзор! — сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.— На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нiчого,— почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?
— Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять... серпень...— Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... рокiв тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Вiн!
— А... Шевченко там е? — з надiєю спитав я.