Одного дня, прогулюючись біля невеличкого гайка, він побачив, що до нього біжить євнух цариці, а за ним ще кілька служок з палацу. Ніби запаморочені, люди бігали, немов шукаючи щось загублене й дуже цінне.
– Юначе, – сказав йому перший євнух, – чи ви не бачили собаку цариці?
Задіґ відповів скромно:
– Це сука, а не собака.
– Маєте рацію, – обізвався перший євнух.
– Це дуже маленька болонка, – додав Задіґ, – вона недавно привела цуценят, вона трохи шкутильгає на передню ліву ногу й має дуже довгі вуха.
– То ви її бачили? – спитав захеканий перший євнух.
– Hi, – відповів Задіґ, – я її ніколи не бачив, і я ніколи не знав, що в цариці є сука.
Саме о тій порі, через дивну примху долі, найкращий кінь королівської стайні вирвався з конюхових рук на вавилонській рівнині. Оберєгермейстер й інші офіцери, так само стурбовані, бігали за ним, як перший євнух за сукою. Першим звернувся до Задіґа оберєгермейстер і спитав, чи не бачив він королівського коня.
– Це кінь, – відповів Задіґ, – що найкраще йде чвалом, він п'ять футів заввишки, копита в нього дуже малі, хвіст три з половиною фути завдовжки, шишки на його вудилах із золота на двадцять три карати, підкови його зі срібла одинадцятої проби.
– Якою дорогою подався він? Де він? – поспитав оберєгермейстер.
– Я його не бачив, – відповів Задіґ, – і не чув ніколи про нього.
Оберєгермейстер і перший євнух не сумнівалися, що це Задіґ украв королівського коня й королевину суку. Вони звеліли одвести його перед збори великого Дестергаму,[57] які присудили покарати його батогами й заслати до кінця днів до Сибіру. Та тільки-но ухвалили вирок, як знайшли коня й собаку. Судді опинилися перед сумною потребою переробити свою постанову; але вони присудили Задіґові сплатити чотириста унцій золота за те, що говорив, ніби не бачив того, що бачив. Спочатку мусив він сплатити цей штраф, а потім Задіґові дозволили захищати свою справу на нараді великого Дестергаму.
Він говорив так:
– Зорі справедливості, безодні знання, дзеркала істини, ви, що маєте вагу олова, твердість заліза, блиск діамантів і дуже подібні до золота,[58] – раз дозволено мені говорити перед цими високославними зборами, то присягаюся Оромаздом,[59] що я ніколи не бачив ні шановної королівської суки чи священного коня короля над королями. Ось що зі мною сталося: я прогулювався поблизу невеличкого ліска, де потім зустрів шановного євнуха й славного єгермейстера. Я побачив на піску сліди якоїсь тварини і легко вирішив, що це сліди маленького собаки – легенькі й довгі борозенки, відбиті на невеличких горбиках піску поміж слідів від лап. Я визначив, що це сука, і соски у неї витягнені, отже, вона недавно привела цуценят. Інші, дечим одмінні, сліди, що ввесь час ніби зрізували піщану поверхню обабіч передніх лап, доводили мені, що в неї дуже довгі вуха; а помітивши, що одна лапа весь час менше виривала пісок, ніж три інші, я зрозумів, що сука нашої великої королеви, насмілюсь сказати, трохи крива. А щодо коня короля над королями, то знайте, що, прогулюючись дорогою в цьому лісі, я побачив відбитки кінських підків; усі вони були на однаковій віддалі. Ось, сказав я, кінь, що досконало йде чвалом. На вузькій стежці, футів сім завширшки, був на три з половиною фути від середини дороги праворуч і ліворуч трохи збитий пил з дерев. У цього коня, сказав я, хвіст на три з половиною фути, і, вимахуючи ним праворуч і ліворуч, він позмітав цей пил. Під деревами, що утворювали альтанку п'ять футів заввишки, я побачив недавно опале з гілок листя і зрозумів, що кінь торкнувся їх і що, виходить, він у п'ять футів заввишки. Щодо його вудил, вони повинні були бути з золота двадцять третьої проби, бо шишки потерлися об камінь, у якому я розпізнав кремінь і на якому я зробив пробу.[60] І нарешті, по слідах, які лишилися від його підків на камені іншої породи, я зробив висновок, що вони зі срібла одинадцятої проби.
Усі судді були в захваті від глибини й точності Задіґових суджень, новина дійшла до короля й королеви. У передпокоях, у спальнях і в кабінетах[61] говорили тільки про Задіґа; і хоч багато магів висловлювали думку, що його треба спалити, як чаклуна, цар звелів, щоб йому повернули штраф у чотириста унцій золота, до якого його було присуджено. Секретар, судові пристави, прокурори з великою пишнотою прийшли до Задіґа й принесли його чотириста унцій; з них вони вирахували тільки триста дев'яносто вісім на судові видатки, а їхні лакеї попросили нагороди.
Задіґ побачив, як небезпечно інколи бути надто вченим, і свято пообіцяв собі, як буде нагода, не говорити про те, що побачить.
Ця нагода трапилася незабаром. Утік один державний злочинець; Задіґ бачив, як той проходив попід вікнами, але на допиті не сказав про це. Однак хтось довів, що він дивився в цю мить у вікно. За цей злочин йому присудили сплатити п'ятсот унцій золота, і, за вивилонським звичаєм, він подякував суддям за їх всепробачливість.
– Великий Боже! – говорив він сам до себе, – яке лихо, коли хто прогулюється в лісі, яким проходять сука королеви й кінь короля! Як небезпечно стояти біля вікна! І як важко бути щасливим у цьому житті!
Розділ четвертий
Заздрісник
Задіґ хотів у філософії й приятелюванні знайти розраду від нещасть, які послала йому доля. В одному вавилонському передмісті в нього був зі смаком опоряджений будинок, де він збирав усі мистецькі речі й розваги, гідні порядної людини. Вранці його книгозбірня була відкрита для всіх учених, увечері стіл – для всякого доброго товариства. Та невдовзі він дізнався, до чого небезпечні вчені: зчинилася велика суперечка з приводу одного Зороастрового закону, який забороняв їсти грифонів.[62] "Як можна забороняти грифонів, – говорили одні, – коли цієї тварини не існує?" – "Треба, щоб вони існували, – говорили інші, – раз Зороастр не хоче, щоб їх їли!"
Задіґ хотів помирити їх, сказавши:
– Коли є грифони, не їжмо їх; коли їх не існує, то ще менше можемо ми їх їсти, – і таким чином ми цілком скоримося Зороастрові.
Один учений, який написав тринадцять томів про властивості грифонів і був найбільший з усіх теургів,[63] похопився піти й обвинуватити Задіґа перед одним архімагом, на ймення Ієбор,[64] найдурнішим із халдеїв, отже, й найфанатичнішим. Цей учений хотів посадити Задіґа на палю для більшої слави сонця і тут же задоволено виголосив напам'ять требник Зороастра. Друг Кадор (один друг вартий більше, ніж сотня панотців) пішов до старого Ієбора і сказав йому: